Розділ 31

Юля повернулася до кімнати та переодяглася у вільні шорти й темну футболку, яку не шкода забруднити. Збираючи волосся у хвіст, вона краєм ока глянула на маленьке бісерне сердечко, що до цього лежало в кишені, й поклала його в тумбочку. Не хотілося надавати йому особливого значення – просто гарна дрібничка. Хоча, можливо, це був її перший подарунок від хлопця, і саме тому він здавався таким важливим.

– Ну що, готова? – зазирнула до неї Настя. Вона не переодягалася та залишилася у комбінезоні, впевнена, що навіть під час роботи треба виглядати бездоганно.

– Ага, ходімо.

Біля їдальні вже збиралися їхні товариші по загону. Там стояли кілька вожатих – Ярослав, Рік і Діана. До них приєдналася Галина Андріївна, яка окинула дітей уважним поглядом, а потім підійшла до сина, відвела його вбік і почала говорити з помітним роздратуванням. Юля добре чула кожне слово.

– Ти навіщо перший загін узяв? Самі б впоралися.

– Ти ж сама сказала, щоб покликали добровольців. Вони всі зголосилися, – відмахнувся Ярик.

– Сам за них відповідатимеш, зрозумів?

– Та зрозумів.

Невдовзі група вирушила до яблуневого саду, що розташовувався неподалік від табору. Дорога йшла вниз схилом, і вожаті постійно нагадували про обережність, щоб ніхто не послизнувся й не полетів униз. На щастя, таких інцидентів поки не траплялося.

По дорозі діти весело перемовлялися, жартували й ділилися планами на вечір. Юля поступово розслабилася, влившись у загальну атмосферу.

Коли вони дісталися до огорожі, вожаті відкрили вузеньку хвіртку. Паркан призначався для захисту від тварин – здебільшого корів, які паслися неподалік.

Юля затамувала подих і озирнулася. Перед нею простягалися рівні ряди яблунь, увішаних соковитими плодами. Яблука виблискували в сонячному світлі, а деякі вже лежали в густій траві. У повітрі відчувався солодкий, насичений аромат. Шкода тільки, що запахи не можна зберегти на фото.

– Спочатку збираємо в відра, – знову взяв на себе ініціативу Ярослав. – Потім відносимо до візка, он туди. А далі я відвезу яблука до табору. Так по колу. І без дурниць – мені за вас ще відповідати.

Коли Ярослав говорив до всіх, він не виділяв Юлю з натовпу, не намагався дивитися на неї частіше, як би їй того не хотілося. Розмовляв з усіма однаково, не подарувавши їй навіть короткої усмішки. Зате наодинці він був зовсім іншим – серйозність зникала без сліду, і Юля навіть не знала, який Ярослав їй подобається більше.

Підлітки розбіглися по саду. Юля взяла невелике відро й підійшла до найближчої яблуні. Зірвала перший плід, відчуваючи приємну важкість у руці. З кожною хвилиною, поки відро наповнювалося, вона все глибше занурювалася у роботу.

– Ти тільки скуштуй, – простогнала від задоволення Настя, вп'явшись зубами в стигле яблуко. Ймовірно, це було не перше.

– А можна? – Юля озирнулася.

– Звісно.

Вона не стала цього робити, відклавши дегустацію на потім, як раптом почувся вигук Ярослава:

– Бляха! – не стримався він у виразах. – Рік, я тебе просто приб’ю! – додав уже тихіше, але не менш загрозливо.

Юля залишила відро й рушила до нього. Обійшовши Ярослава, завмерла, а потім скрикнула, помітивши на гілці змію, яка від подиху вітру хитнулася в її бік.

– Вона несправжня, – прошепотів Ярослав.

Тепер Юля чудово розуміла його реакцію. Сама ледь не вилаялася. Більшість підлітків покидали свої відра й підбігли подивитися, що сталося. А Рік, винуватець переполоху, ледве стримував задоволену усмішку.

– Сьогодні ж день жартів. Це був просто… жарт, ясно вам? – знизав плечима він.

– Я тобі це ще пригадаю, – Ярослав зціпив щелепу, в його очах блиснув небезпечний вогник. – Чекай.

– Ой, боюся-боюся, – розсміявся Рік, демонстративно піднявши руки, після чого спокійно відійшов і продовжив роботу.

– Востаннє, коли ти так говорив, потім тиждень у лікарні з ногою провалявся, – усміхнулася Діана, схрестивши руки на грудях. Потім рішуче ступила вперед, схопила іграшкову змію й запустила її прямісінько в Ріка. – Неси назад, звідки взяв!

Робота тривала. Діти знову розділилися: хтось лазив по деревах, лавіруючи між гілками, хтось стояв унизу, ловлячи плоди, а хтось бігав із відрами, намагаючись зібрати якомога більше.

– Агов, обережніше! – вигукнув Паша, коли його брат, сидячи на дереві, випадково влучив йому яблуком у голову. – Ти що, в мене цілишся?

– Ага! – засміявся Петя. – Будеш як Ньютон, може, розуму трохи наберешся. Лови ще одне!

– Я тобі зараз як зловлю! – гаркнув Паша, махаючи кулаком. – Злазь звідти, ти небезпечний для суспільства!

– Це точно, – засміялася Настя, підходячи з повним відром. Але, не помітивши кореня під ногами, перечепилася і розсипала яблука на землю.

– Яка ж криворука, – прокоментував із дерева Петя, ледве стримуючи сміх.

– Придурки, – фиркнула Юля й присіла поруч із Настею, щоб допомогти зібрати яблука. Вона швидко оглянула плоди й з полегшенням помітила, що більшість залишилися неушкодженими. – Ці підуть на варення.