Розділ 29

Після ігор на футбольному полі всі розійшлися по кімнатах.

Ярослав повернувся до свого будиночка, сів на ліжко і втомлено потер обличчя. Тоді ж прийшов і Вадим.

– У нас уже сваряться з приводу того, хто піде по яблука, – казав він. – Мені минулого разу вистачило, але дівчатам важке не можна, тож доведеться йти.

– Я знаю, кого можна відправити, – ліниво протягнув Рік, підіймаючи погляд на того, про кого йшлося. – Привіт, Ярику. Давно не бачилися.

Ярослав фиркнув:

– Ну звісно, молодші загони так на змаганнях не навантажують.

– Заздри мовчки, – вишкірився Рік. – Поки всі по гуртках розбіглися, я встиг виспатися.

Зовсім скоро у хлопців з’явилися справи, та і сам Ярик не хотів сидіти в будиночку та вийшов на вилицю.

До звичної площі для стрільби з лука дійти так і не встиг, тому що рипнули дверцята душової й з-за напіввідкритих дверей виглянула Юля. Вона вагалася, не наважуючись вийти повністю, а її стривожений погляд змусив його насторожитися.

– У мене проблеми, – сказала вона. – У мене зникла сукня. Я ще й рушника не взяла. Можеш когось покликати?

Він підняв брову.

– А що ти взагалі тут робиш? У вас же в корпусах свій душ.

– Там черга, – зітхнула Юля. – Я вирішила збігати сюди, щоб не чекати, а тепер ось…

– Гаразд, – знизав плечима він. – Можу знайти Настю, нехай щось тобі принесе. Або сам візьму.

Ярик глянув на годинник – скоро треба вести дітей на обід, але встигнути можна.

Спочатку Юля погодилася почекати, але варто було йому зробити крок назад, як вона злякано вигукнула:

– Хоча ні, зачекай! А що як ти не повернешся?

– Повернусь, – запевнив її Ярослав, ледь стримуючи усмішку. Заради того, щоб ще раз побачити її, він би точно повернувся.

Але Юля йому не повірила.

– Ні… постривай. Можеш дати свою футболку? Будь ласка. Інакше я ще довго звідси не вийду.

Ярослав озирнувся. Удалині йшла група молодших дітей, але до них не докричатися. А загалом – навколо нікого. Можна ризикнути.

– Гаразд. Тільки я не хочу тут роздягатися. Сховайся в кабінку, я зайду.

Юля кивнула й зникла за шторкою.

Тоді він підійшов до кабінки та простягнув свій одяг.

Юля висунула руку, взяла футболку й одяглася. За пів хвилини вийшла, і Ярослав завмер. Футболка виявилася трохи закороткою, але прикривала все, що треба. Хоча він усе одно опустив очі на її ноги… і не одразу зміг відвести погляд.

– Тобі личить, – усміхнувся він, відзначаючи про себе, що хотів би частіше бачити її у своїх речах.

Стоячи в одних джинсах, він теж не раз ловив сором'язливий погляд Юлі. Вона старалася не дивитися на нього, та й узагалі не знала, куди очі подіти.

– Ходімо разом, – запропонував він. – Схоже, нікого немає. Швидко добіжиш до корпусу.

Раптом двері відчинилися, і Міла ледь не скрикнула від переляку. Вона зовсім не очікувала побачити когось на порозі. Її погляд спершу зупинився на Ярику, який стояв перед нею з оголеним торсом, а потім – на Юлі, вдягненій у коротку футболку.

– Ти що, зовсім охрінів? – видихнула вона, вп’явшись поглядом у вожатого.

– Це не те, що ти подумала, – усміхнувся Ярик, хоча виправдовуватися йому зовсім не хотілося. Те, що вона там собі надумала, його не дуже турбувало. Саме непорозуміння здалося навіть трохи кумедним.

– Звідки у вас моя сукня?! – вигукнула Юля, помітивши знайому річ у руках Міли.

– Ой, вибач! – розгубилася вожата, щоки її злегка порожевіли. – У Діани Сергіївни така ж. Я подумала, що вона її тут випадково залишила, коли переодягалася, і вирішила занести.

– Не в неї одної така! – обурилася Юля, вириваючи з її рук сукню.

– Просто ви ж сюди зазвичай не ходите, – поспішно виправдовувалася Міла. – Вибачте. Схоже, я справді все не так зрозуміла.

– Ага, – пробурмотів Ярик і повернувся до Юлі. – Переодягайся. Якраз футболку повернеш.

Міла не стала затримуватися, ще раз попросила вибачення і зникла за дверима. Ярослав неспішно рушив коридором, чекаючи на Юлю. Вологе повітря, наповнене ароматами гелів для душу, приємно лоскотало ніс. Він відчув, як на лобі виступили краплі поту, й ледаче змахнув їх рукою.

Юля вийшла вже в сукні та простягнула йому футболку.

– Дякую, – тихо сказала вона, опускаючи очі. – І пробач… Мені незручно, що так вийшло.

Ярик узяв річ і, не кажучи ні слова, одягнувся, хоч і не був би проти ще трохи походити перед Юлею з голим торсом. Але зараз це здалося недоречним.

– Та не переймайся. Ти ж не винна, що в таку ситуацію потрапила. Це Міла неуважна. А тепер ходімо. Не хочу більше бути в жіночому душі – люди не так зрозуміють.