Розділ 28

День видався прохолодним і свіжим – ідеальні умови для змагань. Юнаки зі старших загонів билися з неймовірним азартом, викладаючись на повну.

Ярослав стояв на краю поля, уважно спостерігаючи за грою та трохи мружачись від сонця. Його загін змагався з другим, і на кону була не просто перемога, а те саме відчуття тріумфу, якого підлітки жадали в кожному суперництві. Були передачі м’яча над головами, естафета, біг, а ще стрибки в мішках – саме вони викликали найбільше сміху у глядачів.

Загін Ярослава прийшов, коли підлітки з першого вже закінчували змагання. Він би із задоволенням подивився гру від початку – знав, що близнюки обов’язково щось витворять. Дивлячись на них, Ярослав несвідомо згадував себе… А потім дитинство раптом закінчилося.

Знизавши плечима, він рушив до лавки, коли почув поруч роздратоване пихтіння Юлі.

– Віддай, кажу! – казала вона, намагаючись відібрати в Паші телефон.

Той самовдоволено посміхався, ховаючи його за спиною і явно не збираючись поступатися.

– Ти так кумедно в мішку стрибала! Хочеш подивитися момент, де ледь не гепнулася? – дражнився він.

– Не хочу! І ти не будеш! – Юля все ближче підбиралася до нього.

Ярославу здалося, що Паша поклав руку їй на талію. Його щелепа мимоволі стиснулася. А коли підліток зробив крок назад, Ярик, не роздумуючи, вихопив у нього телефон.

– Агов! – Паша різко обернувся, але, побачивши вожатого, одразу пом’якшав. – А, це ти.

– Видаляй, – спокійно попросив Ярослав, простягаючи телефон Юлі.

Вона мовчки взяла його й зайшла в галерею.

– Та я ж жартую, – закотив очі Паша. – Сам би не хотів таке глянути? Юлька ледь носом у землю не вписалася. Видовище ще те, – усміхнувся, поглянувши на Юлю. – Можеш собі скинути, потім видалиш. Мені не жалко.

– Жалко – то у бджілки, – пробурмотів Ярослав. – Ти знаєш, що в деяких країнах заборонено знімати людину без її дозволу? Це протизаконно.

– Ти теж не найпорядніший вожатий, – тихо мовив Паша.

Юля завмерла, відволікшись від екрана телефону.

– Не заперечую, – неохоче відмахнувся Ярослав.

– Ну от, ми теж не в тих країнах, – нагадав Паша й нахилився до Юлі. – Видалила? Чи вирішила там поритися? – він зробив крок до неї, нервово покручуючи в руках запальничку, яку часто носив із собою.

Та неохоче віддала йому телефон.

– Ти там обережніше, – прокоментував Ярослав. – А то знову шалаш згорить.

Коли Паша пішов, Юля зробила кілька кроків до Ярослава.

– Знову? – перепитала вона.

– Ага. Малеча якось уже підпалила шалаш – ледь увесь табір не вигорів. Добре, що вожаті встигли загасити, – він сів на лавку й дістав із кишені кубик Рубіка. – Після того Галина Андріївна почала пильніше за ним стежити. Вона взагалі хотіла його знести.

Юля кивнула, а Ярослав раптом змінив тему:

– Спершу треба зібрати хрест, – він опустив очі на кубик Рубіка – Наприклад, білий, – вказав пальцем на центральний квадратик. – Цей елемент завжди залишається на місці. Його колір має відповідати кольорам суміжних елементів цієї грані.

Юля уважно слухала, намагаючись вловити логіку.

– Знайди білі квадратики на інших сторонах, – продовжив Ярослав. – І повертай грані так, щоб вони вставали на свої місця. Але важливо не просто правильно поставити білий квадратик – треба, щоб і бокові кольори збігалися.

Він показав кілька рухів, легко обертаючи кубик у руках, поки не зібрав чіткий білий хрест.

– Далі треба завершити білу сторону, – пояснив Ярик. – Для цього на місця ставляться кутові елементи. Якщо помилилася – повертайся назад і пробуй знову. Це вчить терпінню… не дарма ж я стільки років уживаюся з матір’ю. Жарт.

Ярослав швидко розібрав хрест і почав збирати його знову.

– На це потрібен час, – попередив він. – Далі буде складніше – там потрібен алгоритм. Можна знайти в інтернеті… або я покажу пізніше. Але поки що досить хреста. Спробуєш?

Юля похитала головою:

– Я ж не встигну навчитися цього в таборі. Залишилося пару тижнів.

– Але ти знаєш, де мене шукати, сусідко, – з усмішкою кинув він, мимохідь підіймаючи очі.

На іншому кінці поля хлопець побачив старших вожатих. Серед них, наче вишукуючи здобич, стояла його мати. Їхні погляди перетнулися, і вона повільно провела пальцем по горлу – натяк на те, що його чекає за спілкування зі школярками.

Ярослав скривився і, ледь стримуючи усмішку, показав їй язика. З такої відстані вона точно побачила. Йому було байдуже на її заборони. Він скоріше кине курити, ніж уникатиме людини, з якою йому по-справжньому приємно спілкуватися.

– У мене не виходить, – з прикрістю пробурмотіла Юля, повертаючи його в реальність.

– Потрібно більше практики, – відповів Ярослав. – З часом почнеш розуміти, як це працює. Бери, потренуйся. Потім повернеш.

Юля скептично гмикнула: