Розділ 24

Повернувшись до кімнати, Ярослав перш за все кинувся до тумбочки, але трикутника, який мав віддати Юлі, там не було. Він зазирнув під ліжко, підняв подушку – порожньо.

Намагаючись не панікувати, також перевірив шафу, боячись, що міг машинально сховати головоломку туди. Обійшов кімнату, зазирнув у кожен кут, потім відкрив рюкзак, із яким ходив на пляж, і висипав його вміст, але там теж нічого.

– Чорт... – пробурмотів він, опускаючись на край ліжка. Провів долонями по обличчю, відкинув волосся з чола і втупився в стелю. Намагався згадати, коли востаннє тримав головоломку в руках, але пам’ять була мов стерта.

У цей момент до кімнати зайшов Вадим.

– Скоро наших будити, – кинув з порога, а, побачивши вираз обличчя друга, нахмурився. – Ти чого?

Ярослав відірвався від власних думок і спершу втупився у шкарпетки Вадима з написом «У мене проблеми».

– Справді, – гмикнув він, підіймаючи очі. – Ти трикутник не бачив?

– Було діло... десь два дні тому, – Вадим відчинив шафу, пробігся поглядом по полицях і розвів руками. – Загубив? Та в тебе ж їх, здається, ціла колекція.

– Він навіть не мій, – зітхнув Ярослав. – І мене точно приб’ють, якщо я його не знайду.

– Цікаво, хто ж такий суворий? – усміхнувся Вадим, але не став випитувати. Раз не сказали одразу – значить, поки не на часі.

Ярослав вирушив на пошуки табором, сподіваючись, що головоломка десь загубилася на видному місці. Якщо ж ні… він просто згорить від сорому. Навіть десяток нових трикутників не змиють його провини.

Вадим пообіцяв перевірити їдальню, а Ярослав почав згадувати, де бував останні кілька днів. Думки плуталися, територія здавалася безкрайньою.

Спочатку він рушив до альтанки – саме там найчастіше збиралися на ланч. Підійшов, оглянув порожні лавки та стіл. Лише чиясь забута пляшка з водою та кепка.

Потім пройшовся доріжкою, зазираючи в кущі, хоч і розумів, що це марно. Швидше за все, залишив головоломку прямо перед очима, просто не помічає її.

Обійшовши всю територію, він повернувся до кімнати й знесилено впав на ліжко. Від стресу та швидкої ходьби руки злегка тремтіли, а в голові панував хаос. Він не міг влягтися, крутився, тер голову об подушку, а потім раптом скинув її. Різко підвівся і нарешті згадав. Задрав ковдру, й на місці, де щойно лежала подушка, побачив свою злощасну пропажу, просто прикриту постіллю.

– Ой, дурень... – видихнув Ярослав і засміявся з полегшенням.

Він підняв головоломку, покрутив її пальцями. Відтепер буде обачнішим. Чужі речі краще не брати, навіть на короткий час – занадто незручно їх потім втрачати.

Щоб не відкладати, вирішив повернути трикутник зараз. Ярослав із задоволенням написав би Юлі, але не мав її номера – варто було б попросити. Тому просто попрямував до корпусу першого загону. Йому вже траплялося бачити, в якій кімнаті живе Юля, тому підійшов до знайомих дверей і зупинився. Його кулак вже завис у повітрі, готуючись постукати...

– Ти до мене? – пролунав позаду приємний голос.

Ярослав озирнувся. Це була Юля.

– Так, – посміхнувся він. – Як відчував, що тебе там немає. А то було б ніяково.

– Ага, просто так до нас вожаті не ходять, – кивнула вона.

Ярослав підійшов ближче і мовчки вклав головоломку в її долоню.

– Ще побачимося, сусідко, – відсалютував він і попрямував надвір.

Тим часом Вадиму вже довелося будити дітей, бо Ярослава викликала директорка табору. Вона дзвонила йому вже тричі, і, не витримавши, він подався до її кабінету.

– Привіт, мамо, – сказав Ярослав. – Як завжди, дуже вчасно.

– Про твого батька того ж сказати не можу, – відповіла вона, не відриваючи погляду від паперів. – На щастя.

Ярослав аж втратив здатність говорити, не розуміючи, це був вульгарний жарт чи шось інше. Від мами можна було чекати чого завгодно, але розпитувати він не став – просто сів на диван, чекаючи, що вона одразу перейде до справи. Але задзвонив телефон, і вона відповіла. Потім ще раз. І ще.

Ярик відкинув голову на спинку дивану й заплющив очі. За кілька хвилин у кімнаті пролунало його тихе, рівномірне хропіння. Він, звісно, перегравав, але навіть це не змусило маму звернути на нього увагу.

– Так-так, я вас уважно слухаю, – її голос звучав напрочуд лагідно. – Ні-ні, ви зовсім не відволікаєте, дорогий мій.

Ярик відкрив одне око і побачив, як мама поправляє зачіску, наче її співрозмовник міг це бачити. Хоча розмова була звичайним аудіодзвінком, вона продовжувала чепуритися. Варто було Ярославу трохи випростатися, як вона миттєво завершила розмову й уп’ялася в нього гострим, оцінювальним поглядом. Він одразу сів рівно.

– То що ти хотіла? – позіхнув він.

– Як справи, синку? – з награною турботою запитала мама.

– Ти мене викликала тільки заради цього? Тоді я пішов.

– Стояти! – гримнула вона так, що він мимоволі здригнувся. – Я бачила тебе з тією… Юлею з першого загону. Донькою моєї Людочки… Людмили Станіславівни. Не впевнена, що ти її знаєш.