Розділ 23

Кілька наступних разів Юлі вдавалося влучати в мішень, хоча й далеко від центру. Їм навіть довелося зробити крок уперед, і це дало хоч якийсь результат. Потроху вона ставала впевненішою. Її стріли вже не губилися в траві, а хоча б досягали цілі.

Вона стріляла знову і знову, а Ярослав щоразу бігав витягувати стріли.

Пізніше вони вирішили стріляти одночасно. Це не було змаганням – кожен робив по-своєму. Вони стали в стійку, наклали стріли на тятиву й почали прицілюватися.

Юля намагалася зосередитися, але її погляд постійно ковзав до Ярослава. Він був повністю занурений у процес, немов не існувало нічого, крім мішені. І він зовсім не намагався навмисно створювати моменти близькості, не торкався її, не виправляв стійку – здавалося, справді хотів, щоб вона навчилася стріляти. У цю мить він був схожий на справжнього вчителя, який бачить у ній не дівчину, а учня. І це трохи засмучувало її.

– Стріляємо? – запитав він, відпускаючи тятиву.

Юля поспішила випустити стрілу слідом за ним, але в останній момент Ярослав хитнув свій лук, змусивши її вибухнути нервовим сміхом. Стріли зірвалися майже одночасно, просвистіли в повітрі й влучили в мішень – не туди, куди планували. Вони зустрілися на краю, зіштовхнулися у повітрі й здригнулися від удару.

– Ти все зіпсував! – пискнула Юля. – Я ж могла влучити в центр!

– Вибач, я навмисно, – з усмішкою визнав він.

– Нечесно!

– Повторимо? – Ярослав підняв брову.

– Авжеж, – відповіла вона й взяла нову стрілу.

Вони знову приготувалися до пострілу. Навколо панувала тиша, яку зрідка порушував шелест листя. Цього разу Юля змогла зібратися. Вона ще раз поглянула на Ярослава, і той, підморгнувши їй, зосередився на мішені.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись повторити все, чого він її навчив. Рівно встала, натягнула тятиву, примружилася.

– На рахунок три? – запропонував Ярослав, не відводячи погляду від цілі.

– Два. Один!

Вони вистрілили одночасно, і Юля не могла повірити своїм очам, коли побачила, що її стріла майже в центрі.

У ту ж мить поряд влучила стріла Ярослава – лише за пару сантиметрів від її.

Юля різко повернулася до нього, ледь стримуючи радісний порив кинутися йому на шию. Але Ярослав виглядав спокійно, можливо, навіть трохи втомлено. Він неквапливо попрямував до мішені, щоб забрати стріли, потім сів на стару покришку й почав складати все в сагайдак.

– Дякую, – промовила Юля, сідаючи поруч. – Це було неймовірно.

– Ага, хоч не нудно, – протягнув Ярослав, мляво посміхаючись. – Більше ніхто цим не цікавиться.

Юля озирнулася. Колись по цих покришках бігала малеча, граючи у квача. А тепер це просто місце для спокійних посиденьок.

– Зараз усі більше полюбляють стріляти в онлайн-іграх. Навіть з лука, – зауважила вона.

– Та й добре, – знизав плечима Ярослав. – Краще б зброя залишалася тільки у віртуальному світі, а ножі були лише для того, щоб яблука різати. Я, чесно кажучи, не фанат комп’ютерних ігор чи соцмереж. Спілкуватися з вигаданими друзями можна й без інтернету, а з реальними – хочеться отак, по-справжньому. Як зараз з тобою.

Юля кивнула:

– Я не бачу нічого поганого в соцмережах.

– Я теж. На них непогано заробляють. Але все одно більше люблю живе спілкування.

Ярослав закінчив складати стріли й відніс їх на склад. Потім вони разом попрямували в бік головного корпусу.

На півдорозі мали розійтися, але Юля раптом згадала:

– Зачекай! Я тобі винесу кубик! – гукнула вона біля альтанки.

– Може, я тоді теж за твоїм збігаю? – запропонував Ярослав.

– Завтра віддаси. Я швидко!

Вона побігла до своєї кімнати. Кубик усе ще лежав зібраним – нагадування про те, що вона змогла зробити це сама.

А от за своїм трикутником Юля не поспішала. Було ліньки чекати… Та й це був чудовий привід зустрітися ще раз. Ярослав міг би віддати його будь-де, навіть у їдальні, але в будь-якому разі це подарувало б їм хоча б хвилину розмови.

У кімнаті дівчата відразу накинулися із питаннями, а Настя взагалі хотіла піти з нею. Довелося терміново вигадувати виправдання про те, що болить живіт, а просто так у туалеті сидіти нудно. Обманювати подругу не хотілося, але правду вона точно не схвалила б.

Юля швидким кроком рушила до альтанки. Ярослав чекав, спершись спиною об дерев’яну решітку та задумливо вдивляючись у далечінь. Вечірнє сонце заливало його обличчя теплим світлом, а легкий вітерець ледь розтріпував темне волосся.

– Тримай, – вона простягла йому кубик.

Ярослав мовчки взяв свою річ, і їхні пальці випадково торкнулися. Ледь помітно… але цього виявилося достатньо, щоб серце Юлі збилося зі звичного ритму.

– Ну все, мені вже час, і так затрималася, – додала вона з усмішкою й розвернулася назад.

Лежачи на ліжку з заплющеними очима, Юля уявляла, як тримає лук, прицілюється, відпускає тятиву. Стрільба навряд чи стала б її новим захопленням, але залишила по собі тепле відчуття радості. Ще один пункт у списку бажань можна викреслити.