Розділ 22

Під час тихої години Юля мала найбільше свободи – тоді кожен міг займатися, чим заманеться, бажано не залишаючи кімнату. Але їй усе ж довелося вийти. Хотілося поговорити з мамою без зайвих вух, щоб сусіди не слухали її чергові виправдання, чому ж вона так рідко виходить на зв’язок. Скільки б Юля не пояснювала – мама все одно не чула.

– Не хвилюйся, в мене все добре, – відмахнулася Юля від надмірної турботи. – У нас тиха година, можеш телефонувати в цей час. Я якраз нічим не зайнята. Хоча краще пиши.

– Телефонуватиму! Маю ж знати, як ти там, – зітхала мама. – Скільки разів пошкодувала, що відпустила тебе туди. Ти ж у мене вже доросла, а раптом хтось образить, не дай Боже… дитину зробить! Ти тільки хлопцям не довіряй, чуєш?

– Мамо, Господи… – Юля прикрила долонею рот, щоб не розсміятися від абсурду розмови. – Ти трохи переоцінюєш табори. Тут не настільки весело. Та й дитину можна зробити навіть за стінкою, поки ти телевізор дивишся, а до мене однокласник приходить математику підтягувати.

Вона миттєво затулила собі рота, усвідомивши, яку дурість ляпнула. Але було вже пізно.

– Я так і знала, що ви там не вчитеся! – обурено вигукнула мати.

– Це жарт був! – Юля закотила очі. – Блондини не в моєму смаку. Я просто кажу, що ти шукаєш підступ там, де його нема. Але при цьому не бачиш очевидного.

Поки вони говорили, ноги самі привели її до березового гаю. У траві грався чорний кіт, якого чомусь назвали Сніжком – чи то з іронії, чи цілком серйозно. Він ганявся за метеликами, а потім ліг на спину й почав перевертатися, підставляючи чорну шерсть сонцю. Юля мимоволі посміхнулася, дивлячись на нього, але різкий голос мами повернув її до реальності.

– Знайду тобі репетиторку – жінку!

Юля на секунду відвела телефон від вуха й пробурмотіла собі під ніс:

– Зший мені труси вірності та прикуй до батареї…

А потім знову заговорила в слухавку:

– Як хочеш. Але я вже доросла, і голова на плечах у мене є.

Іноді Юля розуміла свою маму. Та, певно, була надто наївною, коли у вісімнадцять народила дитину й ні разу не подумала про обережність. Тому тепер і намагалася уберегти доньку. Але Юля втомилася постійно слухати заборони та безкінечні нагадування. Іноді хотілося зірватися, зануритися в пітьму з головою і грішити так, що мамі навіть у страшному сні не привидиться. Але вона ж правильна, і так не зробить.

– Ну гаразд, досить лекцій на сьогодні, – раптом пом’якшилася мама. – Що у вас там цікавого? Може, приїхати?

– Батьківський день ще не скоро. От тоді й приїжджайте, – поспіхом відповіла Юля. – Ви ж самі мене вчили бути самостійною. Ну ось, живу без батьків.

– Бачити нас не хочеш? Зрозуміло. Виросла вже!

Юля беззвучно завила, закотивши очі.

– Ні, мамо, тут просто дуже весело! Не хочу пропускати щось важливе заради лекцій, які ти мені й телефоном прочитаєш.

– Ой, тихо, тато прийшов. Все, я тобі потім передзвоню!

Чи то справді тато повернувся, чи мамі просто набридло – незрозуміло. Але розмова закінчилася.

Юля вимкнула телефон, поправила чорні шорти з ремінцем і розгладила футболку, яка трохи зім’ялася. Хоча, якщо стояти рівно, складки майже не було видно. Вийшовши на галявину, вона помітила Ярослава з луком. Він стояв перед мішенню і прицілювався.

Схоже, сюди приходив лише він, бо дітям таке було нецікаво. Раз побавилися – і досить. У них є важливіші справи – карти й телефони.

– Теж хочеш постріляти? – Ярослав різко обернувся.

Юля відкрила рота, але слова застрягли в горлі.

– Я б спробувала. Але зі стрілами в мене ще гірше, ніж із кубиком, – зізналася вона.

Ярослав усміхнувся.

– Але все одно краще, ніж мої навички вожатого, – він смикнув підборіддям, підкликаючи її ближче. – Давай для початку просто покажу.

Він став у правильну стійку й плавно натягнув тятиву, прицілюючись. У його рухах були спокій, зосередженість і повний контроль. Юля уважно стежила за кожним його жестом, намагаючись запам’ятати, як він тримає лук.

– Коли прицілюєшся, зосередься лише на мішені, – тихо промовив він. – Усе інше – зайве. Глибокий вдих… і відпускаєш.

Юля, наче підкорившись його словам, затримала дихання. Стріла зі свистом прорізала повітря й влучила в центр мішені. Вона видихнула, вражена точністю пострілу. Це виглядало так просто і водночас майже нереально.

– Тепер твоя черга, – Ярослав простягнув їй лук.

Юля взяла його тремтячими руками, намагаючись закріпити стрілу на тятиві. У цей момент Ярослав підійшов ближче, щоб скоригувати її рухи.

– Розслабся, – прошепотів він їй на вухо, стоячи позаду.

Юля була впевнена, що в такі моменти ці слова точно не допомагають. Як можна розслабитися, коли він стоїть так близько? Відчуваючи його подих на своїй шкірі, її пальці не слухалися. Вона спробувала повторити його рухи, але стріла зійшла з тятиви та впала в траву.

– Боже, яка ж я незграбна, – нервово засміялася Юля, відчуваючи, як горить обличчя.