Розділ 20

Увечері старші загони повели до кінозалу. Такий спосіб відпочинку Ярославу подобався найбільше. Сидячи на матах біля дверей, він міг дивитися на екран і водночас занурюватися у власні думки. Діти були в безпеці й не потребували особливого нагляду – хіба що зрідка доводилося робити зауваження надто говірким, аби не заважали іншим.

На екрані йшов мультфільм про супергероїв. Діти сиділи на стільцях, деякі влаштувалися на матах, зачаровано дивлячись на стіну, освітлену променем проектора. Напівтемрява створювала особливий затишок – тільки тьмяне світло лампи в кутку трохи підсвічувало обличчя глядачів.

– Ярику, ходімо звідси, – прошепотів Петро, штовхнувши друга ліктем.

– Я з вами, – додав Паша.

Близнюки вмостилися поряд, залишивши заради нього своїх подружок. Спочатку намагалися дивитися в екран, але швидко занудьгували й зосередилися на новій розвазі – дратувати Ярослава.

– Совість майте, – втомлено буркнув він.

– Там скоріше вона нас має, – гмикнув Петя.

Ярослав відмахнувся, переводячи погляд у дальній кут зали. Там, під світлом лампи, сиділа Юля й зосереджено крутила кубик. Рухи були чіткі, впевнені, а погляд – уважний. Вона намагалася не видавати зайвого звуку, хоч і так ніхто не почув би через гучну колонку.

Шкода, що він не захопив із собою трикутник – мультфільм уже встиг набриднути, і хоч якесь заняття не завадило б. Але спостерігати за Юлею виявилось навіть цікавіше. Вона була повністю поглинута процесом, не звертаючи уваги ані на екран, ані на людей навколо. Ярик ледь усміхнувся: рідко хто поділяв його захоплення, а тим паче – виявляв таку наполегливість.

У якийсь момент він настільки заглибився в думки, що не одразу зрозумів, що сталося. Юля завмерла, а потім беззвучно пискнула від радості, адже кубик нарешті зібрався. Вона різко повернула голову й випадково зустріла погляд Ярика. Він несвідомо натягнув усмішку, явно вражений її вміннями.

Кілька разів Юля опустила очі, ніби знітилася від власної реакції, але потім непомітно прошмигнула повз одногрупників і вмостилася поруч із ним і близнюками на матах.

– У мене вийшло! – тихенько повідомила Юля.

– Я бачив, – усміхнувся Ярик.

– Щоправда, не знаю як. Випадково зібрала.

– Буває й таке, – нахилився він ближче, щоб інші не чули. – Можеш спробувати ще раз. Завтра міняємося?

– Шкода розбирати, – зізналася вона, обережно крутнувши кубик у руках.

– Я потім зберу.

Юля щасливо кивнула і притиснула кубик до грудей. Але розбирати його зараз не стала, натомість повернулася до екрана, не помічаючи, як переглядаються близнюки. Ярик упіймав їхні погляди й зрозумів, що ті вже щось собі напридумували. Він зітхнув і закотив очі, втомлений від їхніх безкінечних фантазій. Просто обмін кубиками, нічого більше.

Близнюки синхронно знизали плечима, мовляв, нам усе відомо, а твої заперечення – марні. Між ними тривав німий діалог, наповнений натяками й здогадками.

– Терміново треба відійти, – знову нагадав Петро, якому кортіло щось обговорити наодинці.

Ярослав остаточно втратив нитку сюжету й відволікся, коли до них підійшов Вадим і кивком покликав до себе. Довелося встати й піти. І саме тоді Ярик згадав, що пора приносити дітям пізню вечерю. У таборі був звичай: перед сном усіх підгодовували, і сьогодні вирішили роздати їжу прямо в кінозалі – зручно і не треба йти до їдальні.

– Виглядаєш таким пом’ятим, – гмикнув Вадим, поки вони чекали їжу на кухні.

– Ти у своє відображення дивишся – я трохи лівіше стою, – пожартував Ярик, викликавши приглушений сміх. – А взагалі, просто спати хочу. Не виспався.

– Бо ночуєш не вдома.

– Це було один раз. Хіба тобі щось не сподобалося?

– Все сподобалося.

Ярик непомітно хитнув головою. Вадиму ж дали змогу провести час з дівчиною, а той ще щось бурчить.

Кухарки винесли тацю з булочками. Там також було багато пакетиків соку з трубочками – це значно спрощувало завдання вожатим. Вони вдвох спокійно донесли все до кінозалу. Їжу розставили на столику в коридорі, що вів до основної зали. Діти мали самі підходити й брати смаколики.

Їсти Ярослав не хотів, але сік усе ж сунув до кишені. Потім узяв ще три пакетики й три булочки та попрямував назад до свого місця. Діти з першого загону сиділи там само, не відриваючи погляду від екрана. Ярик роздав своїй компанії пізню вечерю, у відповідь почувши щирі подяки.

– Ти в нас доставка? – усміхнувся Паша, розриваючи обгортку булочки.

– Типу того.

– Мило з вашого боку, – озвалася Юля.

Ярослав встромив трубочку в сік, підняв пакетик, наче для тосту:

– За ще один день, коли ніхто не постраждав, – сказав він.

Підлітки засміялися і весело чокнулися пакетиками.

Перегляд тривав. У залі тихо зашурхотіло, почулося жування, а повітря наповнив приємний запах свіжої випічки. Булочки зробили фільм цікавішим, особливо коли на екрані герої теж щось їли.