Розділ 17

Тиху годину наступного дня Ярослав знову вирішив провести за стрільбою з лука. На складі він узяв усе необхідне й тихенько прикрив двері, подумки нагадавши собі не забути їх потім замкнути. Діти туди ніколи не заглядали, але обережність не завадить.

Стоячи посеред невеличкої галявини, він тримав лук із натягнутою тятивою. Зброя була старенька, але надійна, з руків’ям, відполірованим роками використання. Зробивши глибокий вдих, Ярослав зосередився на мішені, що знаходилася приблизно за п’ятнадцять кроків.

У ці моменти світ ніби зникав, залишаючи лише його та ціль. Він відпустив тятиву, і стріла зі свистом зірвалася з місця. Ярослав затримав подих, стежачи за її польотом. Мить – і вона з глухим стуком увійшла точно в центр кола.

Він провів на галявині пів години й з кожним пострілом ставав упевненішим, витрачаючи все менше часу на прицілювання. Коли повертав лук назад до складу, біля дверей помітив дитячі стріли з яскраво-рожевими присосками. Малечу сюди чомусь не приводили – очевидно, в них вистачало інших розваг.

Замкнувши двері на ключ, Ярослав попрямував до їдальні, де на нього чекало прибирання. Програвші, як і обіцяла мама, відбували «покарання». Це змушувало вожатих не менше за дітей боротися на змаганнях, аби самим не опинитися серед програвших.

У їдальні вже були Рік із Вадимом. Вони стояли в кутку, уткнувшись у телефон, і давилися зі сміху. Вадим ліниво тримав віника, а Рік із виглядом досвідченого мисливця ганяв мух ганчіркою, якою до того протирав столи.

– О, наша господиня прийшла, – прокоментував Вадим, нарешті відірвавшись від екрана.

– З тебе, як завжди, підлога, – додав Рік.

– Тоді пропоную наступного разу помінятися, – відповів Ярослав. – Наприклад, я витираю пил, а ви робите все інше.

– Та без проблем, – Рік знизав плечима. – Просто ти завжди приходиш останнім, тому забираєш найбруднішу роботу.

– Зрозумів. Виправлюсь.

В очікуванні, поки хлопці закінчать підмітати, Ярослав сів на стілець і дістав із кишені кубик Рубіка. Варто було зробити одне обертання, як час зупинявся. Він міг скласти його за хвилину, але, надивившись на ютуберів, які влаштовували справжні змагання, розумів: можна краще. Швидше. Точніше. І він прагнув до цього.

– Можеш приступати, – долинув голос Вадима.

Ярослав відклав головоломку й попрямував за відром та водою. Швидко вимив підлогу, поки Вадим із Ріком розвалилися на стільцях, розслаблено задерши ноги. Вочевидь, виходити з їдальні їм не хотілося, бо директорка може знайти для них нове завдання. А так можна було прикинутися зайнятими.

Після полуденка розпочалася активна репетиція номерів до майбутнього концерту. Вожатим доводилося уважно стежити, аби діти не додавали в танці щось недоречне. Іноді молодші загони самовільно вставляли елементи, явно запозичені зі стриптизу, і тоді програму доводилося терміново коригувати.

Загін Ярослава обрав народний танець. У ньому брали участь кілька хлопців і майже всі дівчата з групи. Ярик, сидячи на лавці, з усмішкою спостерігав за бурхливими суперечками учасників, тоді як Вадим приречено тримався за голову.

– Це нормально, що вони так сваряться? – тихо запитав Ярослав.

– Чудово! Головне – не втручайся, інакше взагалі нічого не зроблять, – відповів Вадим. – Вони самі все вигадують, а ми лише трохи підправляємо. Ось тобі й перевага роботи зі старшими.

– Тепер розумію, – кивнув Ярослав.

Він прислухався до чергової словесної суперечки. Ті самі хлопці, які колись зловили його з близнюками в їдальні, зараз голосно з'ясовували стосунки. Валик, Гліб і Іришка сперечалися, але, на диво, без жодного лайливого слова. Конфлікт вони вели конструктивно, що навіть викликало повагу.

– Ти повинен танцювати! – обурювалася Іришка, розмахуючи руками так завзято, що її кучері розліталися в різні боки.

– Я – колода! – впевнено заявив Валик.

– Ти – ледар, – втрутився Гліб. – Нам бракує хлопців, а ти якраз підходиш.

– От уже дякую…

– Серйозно! Ми з тобою відрепетируємо – і все вийде, – переконувала Іришка.

Ярослав з інтересом спостерігав, як двоє друзів намагалися поставити Валика в правильну позицію, поправляючи йому руки й показуючи потрібні рухи. Валик, із його надмірною худорлявістю та тонкими колінами, виглядав так, ніби міг зламатися від одного різкого кроку.

Від власних думок Ярослава відволікли два хлопчаки з четвертого загону. Один із них, із трохи лисуватою маківкою, плюхнувся поруч.

– Ярику, ти граєш у Бравл Старс? – запитав він

– Було діло, – усміхнувся той.

– Бачив, яку карту в зіткненні додали? – підхопив інший хлопчина в яскраво-помаранчевих шортах.

Ярослав поглянув на телефон, який ті простягували.

– Якісь хрести… Тут інтернет ловить? – він перевірив свій телефон і помітив, що заряд майже на нулі. Час навідатися у кімнату.

– Ага! Хочеш з нами пограти? – захоплено пропонував хлопчик.

– Телефон сів, – з прикрістю відповів Ярослав. – Але іншим разом – із задоволенням.