Розділ 15

Після сніданку, коли ранкове повітря ще зберігало приємну прохолоду, в таборі розпочалася гра в шукачів скарбів. Усі загони отримали заздалегідь підготовлені карти з безліччю позначок, під однією з яких ховався “скарб”.  Кожній команді видали по лопатці, і діти розбрелися по території, розкопуючи позначені місця в надії знайти заповітний ключ до призу.

Юля припускала, що під «скарбами» мався на увазі звичайний торт, але азарт охопив її не менше, ніж інших. За правилами, загони мали триматися разом, перевірити три перші позначки, а потім повертатися на площу до Ксенії Олегівни за новими координатами. Лише після цього дозволялося продовжити пошуки.

Однак контроль швидко послабився, і діти почали непомітно розділятися, аби діяти швидше. Спочатку кожному загону видавали різні карти, але згодом маршрути почали збігатися, і перемога вже залежала виключно від швидкості.

– Можна ж розділитися й перевірити одразу всі три, – роздратовано запропонував Петя, витираючи піт із чола.

– Якби всі були такі розумні, хтось би вже давно знайшов той скарб, – гмикнула Юля. – Граємо чесно. Та й що нам з того? Шматок торта?

– Справді? – усміхнувся Паша. – Тоді я пішов звідси.

– Стояти! – Настя схопила його за каптур. – Жартуєш? – вона вдивлялася в його лукаву усмішку. – А я майже повірила.

– Не можу ж я підставити команду, – розвів руками Паша.

Вони наздогнали інших, саме в той момент, коли їхня вожата, Міла Анатоліївна, розкопувала чергову мітку – там, де раніше лежав паперовий хрест, притиснутий камінцем. Настя, дивлячись на задоволене обличчя вожатої, не втрималась від тихого коментаря:

– Востаннє я так раділа після вечора поцілунків з колишнім.

Юля посміхнулася, а близнюки, котрі стояли поруч, притихли, явно зацікавившись розмовою.

– Пити хочу, – раптом сказала Настя. – Забіжу на хвилинку до їдальні.

Попередивши вожатих, вона побігла на площу. Їй услід пролунав голос Міли Анатоліївни:

– Ще одна… – вона глянула на близнюків, які хвилин п’ять тому теж ходили по воду. – Щось вас усіх сьогодні сушить.

– Ну так набігалися, спекотно ж, – відмахнулася Юля. І, схоже, цей аргумент переконав вожату.

Перевіривши ще пару міток, команді довелося повертатися за новими координатами. Юля помітила, куди пішли інші, але навмисно відстала. Коли всі рушили в один бік, вона звернула в інший, пильно стежачи, щоб її ніхто не побачив.

Юля перетнула майданчик для стрільби з лука, обійшла склад і наткнулася на Ярослава.

Вона вчасно відскочила, ледь не врізавшись у нього, і на мить розгубилася, зустрівшись із його палаючим поглядом. Від нього приємно пахло – навіть захотілося спитати, якими духами користується. Краватка на шиї перекрутилася, волосся розтріпалося, і він одразу пригладив його рукою.

– Привіт, сусідко. Теж граєш не за правилами?

– Як і ти, – насуплено відповіла вона.

– Не заперечую. Але в мене є лопата.

Вони водночас опустили погляд. Неподалік столика, за яким зазвичай збиралися вожаті, виднілася червона мітка, притиснута камінцем. Їхні очі знову зустрілися – жоден не наважувався зробити перший крок.

– І хто перевіряє? – Юля присіла біля мітки.

– Можу розкопати, глянемо – й кожен піде своєю дорогою, – запропонував Ярик.

– А раптом там щось є?

– Ти справді віриш, що ми з тобою настільки фартові? – смикнув бровою він.

Юля глянула йому в очі й мимоволі посміхнулася.

– Ні. Але копай.

Ярослав встромив лопатку в землю, кілька разів відкинув ґрунт – і в ямі показався червоний ключ розміром з долоню. Такі використовували й у попередні роки як «скарб».

– От блін, – розчаровано зітхнула Юля, не зводячи очей зі знахідки. – Треба було бігти раніше. Як будемо ділити?

Ярик знизав плечима й сів поруч, спиною притулившись до стіни. Він опинився ближче, ніж очікувала Юля, і їхні передпліччя випадково торкнулися. Дівчина відчула тепло його шкіри й трохи відсунулася, намагаючись зберегти дистанцію.

– Камінь-ножиці-папір? – несміливо запропонувала вона.

– Можна, – Ярослав виставив долоню.

Але всі три рази випадала нічия. Наче читаючи думки одне одного, вони показували один і той самий знак. З кожним збігом їхні усмішки ставали ширшими, але гра миттєво скінчилася, коли за складом почулися голоси.

– От халепа, – видихнув Ярик і, схопившись на ноги, рефлекторно потягнувся до дверної ручки. Виявилося, що там було відчинено.

Не вагаючись, він схопив Юлю за руку й затягнув її всередину. За кілька секунд за дверима пролунав галас – до мітки підійшла ціла компанія, яка, на відміну від них, грала за правилами.

Юля затамувала подих, нервово озираючись навколо. Вони опинилися в тісній, запилюженій комірчині, заваленій старими речами. В кутку стояли перекошені стільці, накрите ганчіркою фортепіано та коробки з якимось мотлохом. Повітря було насичене запахом вологи й деревини.