Розділ 13

Після відбою Ярослав почав збиратися. Міла вже написала, що Діана кудись пішла – скоріш за все, знову проведе вечір із Вадимом і повернеться пізно. Ярослав швидко збігав у душ, перевдягнувся, нервово видихнув і вирушив до її будиночка. На диво, навіть трохи нервував – хоча ще кілька років тому слово «невпевненість» було йому зовсім не знайоме. А може, тоді все виходило спонтанно, і він не заморочувався. Зараз же в голові роїлися сумнівні думки.

Ярослав постукав у дерев’яні двері, і йому відчинила Міла. Вона була в легенькій, повітряній сукні, волосся акуратно укладене, навіть макіяжу трохи більше, ніж зазвичай. Безсумнівно, вона чекала на нього – надто вже причепурилася.

– Привіт.

– Заходь, – відступила вбік, впускаючи його всередину.

Ярослав уперше опинився в їхньому будиночку. Загалом, усе виглядало майже так само, як у нього, але атмосфера була жіночнішою, затишнішою. Біля дзеркала на тумбі стояли парфуми, креми й інша косметика, в повітрі чувся солодкуватий аромат. На столі світилася настільна лампа, освітлюючи напій та тарілку з фруктами.

– А ти підготувалася, – усміхнувся він, оглядаючись.

– Авжеж. Я ж не просто так тебе кликала, – Міла недбало поправила пасмо рудого волосся.

Вони сіли за стіл. Тоді ж Ярослав згадав, що не тільки він цього вечора вирішив трохи затриматися – бачив компанію з першого загону, яка поверталася з магазину. Треба буде потім написати й дізнатись, чи все гаразд.

Але зараз він тут. Підняв очі й побачив, як Міла водить пальцем по скатертині, задумливо усміхаючись.

– А ти мила, – сказав Ярослав. – Хоча при першій зустрічі здалася мені доволі грубою.

– Так от що ти про мене думав! – хихикнула вона. – Просто я з недовірою ставлюся до новеньких.

– Але ж ти й сама такою була. Другий рік тут?

– Так. Але знаєш, я швидко втягнулася. Впевнена, в тебе буде так само. Ти ж приїдеш наступного разу?

Ярослав похитав головою. У нього були інші думки з цього приводу.

– Поки що не планував.

– Чому? Не подобається? – Міла відкинулася на спинку стільця, схрестивши руки, що несвідомо зачепило його погляд.

Ярослав опустив очі, намагаючись не піддаватися спокусі.

– Мабуть, це не моє. Я й сам здивувався, що мама мене покликала. Ймовірно, я – остання людина, яка здатна впоратися з такою роботою.

– Дарма ти так, – Міла злегка хитнула головою. – Минулого року Галина Андріївна ні слова поганого про тебе не сказала. Я думала, вона перебільшує, а тепер розумію – навіть недооцінювала.

– Ти мене підлещуєш? – Ярослав усміхнувся. – У тебе добре виходить.

– Я бачу, – Міла зробила ковток, час від часу кидаючи на нього зацікавлені погляди. – До речі, Діана часто бігає до вас у гості. Іноді навіть лишається на ніч. Торік так само було – сусіду доводилося іти «погуляти» на годинку. Бачу, тебе така доля поки оминула?

– Поки що так. А ти боїшся, що мені буде нудно? – Ярослав пильно поглянув на неї.

– Типу того. Якщо захочеш утекти – заходь до мене.

– Подумаю.

Йому подобалася ця атмосфера: розмова текла спокійно, невимушено. Їх освітлювало м’яке світло лампи, а за вікном шуміли дерева. Спершу вони торкалися нейтральних тем, але зовсім скоро розмова перейшла на більш особисту…

Міла розповіла, що навчається на соціолога й у свої двадцять два вступила до магістратури. У якийсь момент вирішила, що хоче викладати в тому ж університеті й навчати студентів так само як колись навчали її. А в табір приїжджала, бо відчувала тут моральний відпочинок – хоча Ярославу в це вірилося із трудом. Сам він за ці дні вже відвик кліпати поруч із дітьми, аби чогось не проґавити.

– І як ти витримуєш тут три місяці? – здивувався він. – Це ж точно не відпочинок...

– А мені подобається моя робота, – знизала вона плечима. – Можливо, ти просто не був готовий. Ще все може змінитися. Або тебе хтось чекає вдома, тому й не хотілося їхати?

Ярослав не одразу відповів. Йому здалося, що так вона намагається вивідати, чи є у нього дівчина. Якщо вже він такий незадоволений табором – може, поспішає до когось? Але сам факт його присутності в її кімнаті вже був відповіддю. Якби хтось чекав – він би сюди не прийшов.

Хоча серйозних стосунків у нього поки не було. Якось не складалося, та й він не надто прагнув. Дівчата зазвичай хотіли з ним дружити, а якщо щось і виникало, то спонтанно. Спершу дружба, потім – близькість. Але це нічого не означало. Скромниць у його оточенні не було – тож під ранок дівчина могла просто піти, залишивши його одного. Та Ярослав і не переймався: він не прив’язувався настільки, щоб потім не хотіти відпускати.

– Мене ніхто не чекає, – нарешті озвався він. – Мама щороку тягала мене сюди за собою. Не могла залишити вдома, бо я вечірку влаштую й переверну квартиру з ніг на голову. А тепер… ну, ти й сама знаєш. До речі, я ж тут на місці Роми. Як він справлявся?

Йому раптово спало на думку, що можна розпитати Мілу про свого найкращого друга. Пару років тому вони були в одному загоні, і та зміна запам’яталася краще за всі інші. Зараз інколи підтримували зв'язок, але через навчання та справи спілкувалися не щодня.