Розділ 12

Вечір видався спокійним. Більшість хлопців і дівчат зібралися в альтанці, розмовляли та грали в інтелектуальні ігри, які запропонували вожаті. Паралельно обговорювали гуртки, що мали розпочати роботу вже з наступного дня. Підліткам дозволили спробувати себе в різних напрямках: малюванні, плетінні браслетів зі стрічок і бісеру, орігамі, а також у спортивних секціях.

Окрім того, від кожного загону вимагалося підготувати номер до батьківського дня, коли мав відбутися великий концерт. Вожаті чекали ідей від самих підлітків, бо їхні власні пропозиції зазвичай одразу ж відхилялися. Втім, у часи інтернету вигадати щось цікаве було не так вже й складно.

Юля слухала ці вказівки, час від часу зітхаючи від нудьги. Вона не була надто ініціативною, але якщо вже потрібно щось зробити для загону – сперечатися не мало сенсу. Головне, щоб її не призначили основною генераторкою ідей.

А от Настя була повною її протилежністю. Вона сяяла від радості, запропонувавши станцювати номер, який вони нещодавно вчили в школі. Ніхто не заперечував.

Під вечір почався легкий дощ, і замість дискотеки загони повели на перегляд фільму. Малеча була цьому куди більше рада, ніж перспективі стрибати під музику цілий вечір. У залі, заставленому стільцями й матами, насилу вмістилися всі охочі. Зазвичай вечірні заходи чергувалися, але погода внесла свої корективи.

На щастя, перший загін відпустили раніше – чому четвірка друзів була тільки рада. Вони вирушили до кімнати близнюків, де також мешкав хлопець на ім’я Славік. Паша не раз називав його "велосипедом" – так вийшло, що його транспорт мав те саме ім’я. Сам же хлопчина був худенький і кучерявий, а його ноги справді нагадували щось на кшталт колеса.

– До речі, інших не буде, – попередив Петя подруг. Спочатку домовлялися, що зазирне ще кілька людей, але, здається, денна спека дала про себе знати, і перспектива влаштувати додаткову гулянку вже не здавалася такою привабливою. А може, вони просто знайшли собі іншу компанію.

Ніхто не засмутився – навпаки, дівчата були щасливі, що не буде зайвих. Славу теж пригостили різними смаколиками, але він не надто активно долучався до посиденьок. Усю його увагу поглинув ноутбук, який він прихопив із собою до табору. Поки всі нормальні люди спали вночі, Слава без зупину грав в офлайн-ігри, не відриваючись від екрана. Тепер його почервонілі очі мружилися від втоми, але він уперто сидів, не звертаючи уваги на розмови. Навіть якби Паша зараз в обличчя сказав йому щось про «ноги колесом» – той, скоріш за все, не почув би.

До того ж Слава ніколи не пропускав денних активностей і завжди прокидався вчасно, тож ніхто не звертав уваги на його нічне життя. Вожаті теж поки що не втручалися, а може, просто не знали.

– Давайте за знайомство! – урочисто виголосив Петя, роздаючи пластикові стаканчики. – Уже третій день минає, а ми тільки святкуємо.

Вони сиділи за невеликим столиком, біля якого насилу вміщалися. Хлопці влаштувалися на ліжку поруч і без зусиль дотягувалися до напоїв, а дівчата зайняли два єдиних стільці в кімнаті.

– До речі, чули, що на завтра заплановано? – поцікавилася Настя, розриваючи пачку сухариків зі смаком холодцю з хріном.

– Пошук скарбів, – відповів Петя. – Але ж вони й гадки не мають, що справжній скарб – це я.

Настя засміялася і легенько скуйовдила йому волосся.

– Тоді перемога вже за нами.

– Завтра пояснять правила, – додала Юля. – Буде лише один переможець.

– А програвших чекає покарання, – зловісно протяг Паша.

– Яке ще покарання? – насупилася Юля.

– Та ні, – Петя плеснув брата по руці. – Дітей це не стосується. А вожатих, як завжди, чекає прибирання поза чергою і всяке таке. Я ще з минулих років пам’ятаю.

– Тоді треба постаратися, щоб нас не зачепило, – задумливо кивнула Юля.

– Та байдуже, – відмахнувся Петро. – До того ж призи дають усім – навіть тим, хто програв. Зазвичай це солодощі. Малим ще й палички з сюрпризом дають. Не будуть же вони когось обділяти – це було б несправедливо.

– Мабуть, – протягнула Настя, хрумтячи сухариками.

Наступну годину компанія провела за балачками, ближче знайомлячись одне з одним. Виявилося, що всі вони з різних міст, розташованих неподалік. Усі закінчили десятий клас – попереду останній шкільний рік, а потім – доросле життя. Юля з’ясувала, що серед них вона найстарша: нещодавно їй виповнилося сімнадцять.

Близнюки приїжджали до табору майже щороку й знали його, як свої п’ять пальців. Вони навіть могли передбачити, яка пісня буде на дискотеці першою, а яка буде під повільний танець. Обіцяли обов’язково запросити дівчат – бо ніхто інший цього не зробить.

Їхня компанія здавалася подругам найцікавішою. Решта підлітків виглядали немов діти, а пропозиція зібратися після відбою взагалі викликала в них огиду. Хлопці з загону були несерйозними, і Настя вже встигла поділитися з Юлею враженнями про кожного. Жоден з них подрузі не сподобався – хіба що близнюки та пара вожатих, але не настільки, щоб забути того єдиного, про якого вона постійно говорила.

Юля ж навіть не намагалася когось шукати. Вона дивилася на всіх виключно як на друзів. Їй було комфортно в цій компанії, і відкривати своє серце комусь просто не хотілося. Можливо, вона ще не доросла до цього? У свої сімнадцять вона вже мала пару коротких стосунків але, як виявилося, усе це нічого не означало. Розійшлися – і забули. І страждати з цього приводу вона точно не збиралася.