Розділ 11

Під час тихої години чотирьом друзям з першого загону вдалося непомітно вислизнути з кімнат. Спочатку вибралися Петя з Пашею, пообіцявши чекати дівчат біля другого виходу. Юля з Настею вийшли за кілька хвилин, обережно крадучись і постійно озираючись. Зазвичай у цей час вожаті були зайняті своїми справами, проте якби хтось вийшов з їдальні – їх могли б помітити. На щастя, навколо було тихо й безлюдно.

Пройшовши вузькою стежкою, друзі опинилися за огорожею табору.

– Ходімо швидше, – рішуче мовила Настя. – Не хочу, щоб нашу відсутність виявили. А то потім точно не відчепляться.

Вони рушили лісом, усіяним кущиками суниці, яка вже відцвіла. Удалині маячила огорожа яблуневого саду, а їхній шлях супроводжував шелест листя. З-під ніг вистрибували коники, повз іноді пролітали метелики.

Коли стежка вивела їх на широку дорогу, друзі зупинилися, мружачись від яскравого сонця. Цього літа тут вони ще не бували. Десь лунали крики півнів, на галявині мирно паслися корови. Довелося спуститися невеликим схилом і пройти ще трохи вперед. Одна доріжка вела до річки, а інша – у село, де був магазин.

– Терміново фото на пам’ять! – скомандувала Настя й, витягнувши телефон, почала знімати.

Спочатку кілька селфі на тлі мальовничих краєвидів, потім вона притягла до себе Юлю. Та втомлено посміхнулася – спека вимотувала, і бажання позувати зовсім не було. Близнюки також не прогавили нагоди потрапити в кадр – лише дай привід, і вони вже вертілися перед камерою, намагаючись залишити якомога більше веселих спогадів.

– Ви ж не проти, якщо ми спершу до діда заскочимо? – запитав один із братів, не дивлячись у бік дівчат.

Сьогодні вони були одягнені абсолютно однаково: чорні футболки, джинсові шорти, навіть браслети на зап’ястях були ідентичними.

– Та йдіть, – байдуже знизала плечима Настя. – Тільки швидко, а то ще й на полуденок запізнимося.

– Усе під контролем. Треба з ним трохи переговорити, – зазначив Паша.

Близнюки пришвидшили крок, а дівчата навпаки – сповільнилися. Вони вже починали шкодувати, що пішли з хлопцями. Йти до чужої хати не входило до їхніх планів. Хоча Насті було цікаво – вона крадькома поглядала на братів, а потім тихенько спитала:

– Ти розібралася, хто з них хто?

– Сьогодні – ні, – шепнула Юля. – Та й неважливо, бо ми їх по іменах рідко кличемо, – вона тихо захихотіла.

– Тоді якщо я замучу з одним, а потім випадково поцілуюся з іншим – це ж не зрада, а просто помилилася! – ляпнула Настя й розсміялася вголос.

– Тоді це вже їхня проблема, якщо так косять один під одного, – підтримала Юля, похитуючи головою. – Раніше я їх за запахом розрізняла, а сьогодні навіть це не допомагає.

Вони наздогнали хлопців, які зупинилися на перехресті. Дорога вивела їх у маленьке село – не більше двадцяти хат. Удалині чоловік пас гусей, стоячи з тонкою гілкою в руках, а дорогою лежали купки, залишені коровами.

– М-м-м, яка краса, – Настя вдихнула на повні груди й одразу закашлялася. – Жах! Боюся, цей аромат в’їсться в одяг, і нас точно спалять.

– Обіллєшся парфумами. Ти ж це так любиш, – пожартував Петро… якщо вони, звісно, вгадали.

Настя стиснула губи й скривилася, але коментувати не стала.

У цьому селі чимало будинків стояли без парканів – здається, ховати тут було нічого. Вони минули бабусю, яка поралась у дворі серед курей. Старенька щось бурмотіла, звертаючись до однієї з них:

– Наталонько, ну куди ж ти знову… ну, люба!

– Оце бабуся дає, – похитав головою Паша. – Курці ім’я дала.

– А що ж ти тоді своєму велосипеду прізвисько дав? – нагадав йому брат. – Славік… Що це взагалі таке?

Паша різко штовхнув його ліктем у бік, але було пізно – дівчата вже заливалися сміхом.

– Чому “Славік”? – запитала Юля, витираючи сльози з очей.

– Бо їздить славно, – з усмішкою відповів Паша. – Хоча насправді… просто так. У мене з уявою проблеми, нічому не дивуйтеся.

Вони зупинилися біля невеликого будиночка з зеленими воротами. Вздовж паркану росли якісь квіти, що, вочевидь, не потребували особливого догляду. Землю лише починали пробивати бур’яни – отже, за клумбою все ж стежили, хоч і не надто ретельно. Юля уважно розглядала мальовані на стінах будинку соняхи. Блакитна фарба вже трохи вигоріла, але це лише додавало оселі затишку. Рами на вікнах були потріскані, а за склом виднілися фіранки, схожі на тоненькі в’язані серветки.

– Ну що, вперед? – Паша відкрив хвіртку.

– Там собака є? – насторожено запитала Настя, завмерши на місці. – Я їх страшенно боюсь.

– А я думав, ти своїх здалеку бачиш, – ляпнув Петя, а потім миттєво прикрив рот долонею, ніби міг заглушити сказане.

Настя гримнула йому по спині, пирхнула й першою рушила за Пашею. Юля зайшла останньою й обережно зачинила за собою хвіртку.

Невеличке подвір’я було обплетене виноградними лозами – схоже, цього року врожай удався. В кутку виднілися дверцята, що вели до городу. Біля будинку стояла порожня собача будка. Юля тяжко зітхнула. Вочевидь, пса вже давно немає, але господарі все ще не наважувалися прибрати його домівку.