Розділ 10

– Отже, сьогодні твоя черга мити підлогу, – зазначила Галина Андріївна, розгулюючи своїм кабінетом, наче генерал на шикуванні.

– Знову економиш на прибиральницях? – усміхнувся Ярослав, розвалившись на дивані.

– І це теж. Ти хоч і мій син, але чергувати в їдальні зобов’язаний, як і всі інші. Не хочу, щоб хтось подумав, ніби до тебе особливе ставлення. У мене немає улюбленців.

– Нагадати про твою подружку Жанну Ігнатіївну, яка дітей лупцювала, але її не звільняли тільки тому, що ви дружили?

– Так, цить! – вона підняла вказівний палець. – Я тоді багато чого не знала. Якщо щось подібне трапиться знову – одразу йди до мене, а не їх шантажуй. Але з доказами, бо хто тебе знає, раптом захочеш когось позбутися.

– Ні, мамо, я завжди говорю максимально прямо, – фиркнув він. – Або взагалі мовчу.

– Тут ти точно в мене, – зітхнула мати й поправила сірий піджак.

Поки вона гортала теку з документами, Ярослав витяг кубик Рубика, який завжди носив із собою, і почав його крутити. Пальці працювали на автоматі, а думки літали десь далеко. Він несвідомо зібрав головоломку й недбало відкинув її на диван, у той час, коли мати все ще переглядала папери.

– Починається яблуневий сезон, треба люди на збір урожаю. Пропоную тебе, – вона ткнула пальцем у його бік. – Але попереджаю відразу: сидр ми не робимо.

– Так нецікаво, – скривився Ярик.

– Буде компот, соки, варення. Я оберу кількох людей, і ти – серед них. Подумаю, хто краще впорається.

– Візьми перший загін. Упевнений, вони швидше нас туди побіжать. Їм там сподобається. Там усім подобається.

– Це вже експлуатація дитячої праці! – з удаваним обуренням вигукнула Галина Андріївна. – Ми такого дозволити не можемо.

– Та невже? А чому тоді ти мою подругу Інгрід змусила чергувати на кухні як покарання? – він нагадував їй ситуацію, яка трапилася два роки тому.

– Вона зірвала концерт! Була ведучою й не прийшла!

– Бо її ті дурепи в кімнаті зачинили. Їх тут уже немає, можна й настукати.

– А раніше не міг сказати?! – мати обурено поставила руки в боки.

– Не моя справа, – знизав плечима Ярослав. – А тепер я піду. Підлога сама себе не вимиє.

Він вийшов, дістав із кишені широких штанів зелену краватку і спробував розправити. Насправді він терпіти не міг цю штуку – жарко, ще й шия чухається. Але зараз був тихий час, тож можна не вдягати й злитися з натовпом старших дітей. Шкода тільки, що його вже всі знали.

Ярослав не поспішав йти на прибирання. Пройшовся по доріжці, серед беріз, намагаючись зловити нормальний зв'язок, і побачив Ріка, який сидів на старому колесі та дивився в телефон. Ярослав сів неподалік і почав зав'язувати шнурок на кросівку.

– Теж втік? – посміхнувся він.

– Ага. Сховався в найспокійніше місце в таборі, але мене знайшли. Ну та й годі, – махнув Рік рукою і сів до нього обличчям. – Як враження? Відчуваєш, що дорослішаєш?

– Ага, – гмикнув Ярослав. – Аж нудить. Не можу я дітям накази роздавати… Хто я взагалі такий?

– Старший.

– І що? Те, що я народився раніше, не дає мені права командувати. Якщо подумати...

– Але якщо вони тебе не слухатимуть – можуть просто не вижити. Скажімо, з обриву зваляться, – Рік подивився прямо. Трохи далі був паркан, доріжка до села та обрив, який завжди здавався трохи небезпечним. – Тож маєш повне право командувати й забороняти. Тобі має це подобатися. У вас з мамою авторитет, схоже, спадковий.

– Може й так… Я до того, що діти не завжди розуміють людську мову. А голос підвищувати не хочеться.

– Ти сам був таким. Що на тебе могло подіяти? Кого ти слухався?

Ярик опустив очі й почухав потилицю:

– Це вже залежить від настрою.

Рік усміхнувся і знову втупився вдалечінь. Деякий час обидва мовчали, вбираючи в себе вечірнє повітря, наповнене запахами листя та диких квітів.

– А де Агата? – спитав Ярослав, не подумавши. – Ви ж стільки років разом приїжджали…

Він раптом усвідомив, що, можливо, не варто було так прямо запитувати про його дівчину. А якщо вони розійшлися? Але ж вони були разом понад десять років і здавалися ідеальною парою… А тепер він сам. Якщо вони розлучилися, Ярик перестане вірити у кохання.

– Вона у декреті.

– А? Справді? – Ярослав від несподіванки вдавився повітрям і закашлявся. – Вибач, татку, навіть у голову не прийшло…

Рік усміхнувся, відкинув із чола світле волосся, що лізло в очі, і похитав головою.

– Ще не тато. Вона на п’ятому місяці, ходить зі своїм токсикозом, на мені зривається.

– Але чому ти поїхав, якщо твоя дівчина вагітна?

– Дружина, – поправив Рік. – Вона сама наполягла, щоб я поїхав. Я, до речі, теж тільки на третю зміну приїхав, до того був удома – не хотів Агату залишати. Але Галинка… Андріївна благала хоч на місяць приїхати – людей катастрофічно не вистачає. Всі тікають з цього місця.