Розділ 9

Вже сутеніло, тож підлітки вирішили закінчувати з роботою. Дівчата побігли до кімнат, привели себе до ладу – вмилися, помили ноги, що свербіли після лазіння по лісу. За десять хвилин весь загін уже стояв у парах біля корпусу, чекаючи подальших вказівок.

– Куди тепер? – прошепотіла Юля.

– Співати пісні, – відповів Паша, який стояв позаду. – Щороку одне й те саме. Тільки зазвичай вдень, а сьогодні ввечері. Тим краще. Не буде видно, хто так жахливо співає. А це я.

За традицією діти співали під баян – на ньому грав Валера. У нього був рівний, приємний голос, а коли хтось підспівував, звучало непогано, навіть трохи зворушливо. Почали, як завжди, з гімну табору, потім перейшли до знайомих літніх пісень, які навіювали легкість і відчуття безтурботного щастя.

Перший куплет йшов мляво, ніби через силу. Підлітки соромилися відкривати роти – ця пісня здавалася їм відверто безглуздою. Ну які такі круті хлопці та дівчата співатимуть таке? Але вже за кілька хвилин пісня лилася голосніше – вони ніби влаштували змагання, хто кого перекричить. Дівчата старалися показати свої гарні голоси та ставилися до справи з відповідальністю.

Валера хитав головою в такт і, здавалося, щиро кайфував від своєї роботи. Йому вдалося зацікавити дітей ще з першого дня, чим він явно пишався. Наприкінці співів близнюки вже сиділи поряд із ним на сцені, активно підспівуючи. Вони чудово пам’ятали слова, адже приїжджали сюди щороку. Це був шанс показати себе перед новачками, яких цього року було чимало.

Невдовзі пісні змінилися жвавими балачками. Діти так захопилися, що ледь не запізнилися на дискотеку.

На щастя, перший загін контролювали не так суворо, тож подруги без зайвих питань подались до кімнати готуватися. Вони стояли перед дзеркалом у душовій, трохи відкривши роти, та зосереджено фарбували вії – нібито так зручніше.

– А де наша сусідка? – поцікавилася Юля, вдивляючись у своє відображення.

– Аліна? У подруг у сусідній кімнаті, – відповіла Настя, поправляючи чубчик. – Там місця не вистачило, от і заселилася до нас. У них там велика компанія. Але мені вони не подобаються. Якісь душні. Деякі ще й готи. Чи вона емо?

– Їй просто подобається чорний, – усміхнулася Юля, розправляючи темне волосся пальцями.

– Та байдуже, – махнула рукою Настя й повернулася до макіяжу.

Не чекаючи подругу, Юля попрямувала до кімнати переодягатися. Вона вибрала синю сукню, що спочатку була довшою, але мама на численні прохання доньки, вкоротила її – тепер вона ледве доходила до середини стегна.

Юлі подобалося власне відображення: вона крутилася перед невеликим дзеркалом, розглядаючи себе з усіх боків. Знайшла босоніжки, в яких ще жодного разу не виходила на вулицю, і, взувшись, почала розношувати їх, аби переконатися, що не тиснуть.

Настя, як завжди, ледь не запізнилася. В останню мить вбігла в кімнату, нашвидкуруч натягла сукню – ще коротшу, ніж у Юлі, – і, поправляючи бретельки, схопила подругу за руку та потягла до виходу. Надворі вже йшли збори й очікування тих, хто спізнювався.

– Посмішку! – Петя дістав телефон і притягнув дівчат до себе.

Стоячи між близнюками, вони завмерли в однаковій позі й усміхнулися, поки друг робив знімки.

– Вирушаємо! – пролунав голос Міли Анатоліївни, і вся група попрямувала за нею до головної площі.

Загони лише починали збиратися на дискотеку. Лунала неголосна музика, а діджей – цього вечора ним став Рік – налаштовував звук і підбирав треки. Молодші загони вигадували кумедні танці, повторюючи рухи одне за одним. Старші хлопці переважно сиділи на лавках, втупившись у телефони.

– Я готова танцювати всю ніч! – з ентузіазмом оголосила Настя, енергійно розгойдуючи стегнами, і попрямувала до центру.

– Півтори години максимум, – гукнув їй услід Паша. – Потім відбій.

Компанія засміялася і поспішила наздогнати подругу. Виявилося, що близнюки непогано танцювали – кілька років тому вони навіть відвідували заняття з хіп-хопу. Недовго, щоправда, але певні навички залишилися. Юлю навіть трохи охопила заздрість: вона танцювала стримано – не як колода, звісно, але й качати стегнами, як це робила Настя, не вміла.

Вони танцювали без зупинки пів години, і коли дівчата вже хотіли трохи перепочити, хлопці знову й знову умовляли їх залишитися, переконуючи, що такої музики вони більше не почують. Звучала «Nirvana» і навіть Мерилін Менсон в обробці. У день, коли діджеївське місце займав Рік, можна було чекати на що завгодно. Але якби це почула директорка, вона б особисто сіла біля колонок – і тоді подібним експериментам настав би кінець раз і назавжди.

Юля вже мала уявлення, що це за жінка – зі своїми порядками та суворими правилами. Та й мама її звідкись знала, але розпитувати не хотілося. Головне – щоб Галина Андріївна не почала звітувати перед батьками про цю зміну, бо такими темпами взагалі неможливо буде розслабитися.