Розділ 8

Наступного вечора більшість загонів проводили час на футбольному полі, яке використовували також для ранкової зарядки та змагань. Воно розташовувалося поруч із табором, але за огорожею, тож без супроводу дорослих туди йти заборонялося.

Юля втомлено слухала чергову лекцію про правила поведінки, хоча вона й так не мала наміру робити нічого поганого, а от її нові друзі, здавалося, вже подумки мчали до магазину. Від самого ранку вони переглядалися, очікуючи зручний момент.

– Коротше, нас буде шестеро, – шепотів Петро дівчатам, поки вони прямували до футбольного поля. Спочатку йшли по парах, але згодом загін розбрівся, і кожен опинився сам по собі. – Якщо все пройде гладко, то завтра йдемо в магазин усі разом. Вирішили нікому не довіряти – самі сходимо. Правда, Пашо?

– Ага, – кивнув брат.

– А нам за це нічого не буде? – скептично перепитала Юля, йдучи поруч із Настею, яка не відривала погляду від телефону.

– Про це ніхто не дізнається, – запевнив Петро.

Сьогодні близнюки були в різних футболках, тож їх стало значно легше розрізняти. Хоча Юля не була впевнена, що з самого спочатку не переплутала їх – вони сприймалися як одне ціле, тож така помилка не мала особливого значення.

– Настюхо, ти з нами? – Паша штовхнув її плечем. – Що знову там вишукуєш?

– Колишнього переслідує, – гмикнув Петя.

– Та тихо ви! – Настя спалахнула і сховала телефон. – Тут інтернет з’явився… І я нікого не переслідую, просто глянула трохи!

Троє друзів засміялися, помітивши, як вона сором’язливо відвела погляд.

На футбольному полі вже було людно. Одні ганяли м’яча, інші – грали у квача або в хованки з зав’язаними очима. Хлопці з третього загону зайняли турніки, а вожаті, стежачи за ними, нервово здригалися щоразу, коли хтось намагався виконати ризикований трюк.

Перший загін мав більше свободи, тож кожен знаходив собі заняття. Більшість хлопців побігли грати у футбол, покликавши другий загін. Дівчата спочатку грали у волейбол, потім – у вибивного, але інтерес швидко згас. Попри вечірню прохолоду, постійний рух виснажував, і незабаром усі розсілися на лавках, поки хлопці продовжували гру.

Юля дістала телефон і побачила повідомлення від мами, яка писала ледь не щогодини, аби переконатися, що з донькою все гаразд і її ніхто не ображає. Юля сподівалася, що хоч тут буде менше контролю, але мама вміла діставати навіть на відстані.

«У вас усе добре? Ти з самого ранку не заходила в мережу, хвилююся. Ви вже їли?»

«Тут погано ловить інтернет, я не можу часто заходити», – відповіла Юля. Насправді варто було б написати, що взагалі інтернету немає, і просто викинути той телефон геть.

«А як же вайфай? Він має бути там обов’язково».

«У такій глушині – навряд чи. Це спеціально, щоб ми відвикали постійно сидіти в телефонах. Хіба ти не цього хотіла?»

«Вас залишили без зв’язку. Це жах. Хто у вас там головний? Галка? Я б із нею поговорила...»

Юля пирхнула, глянувши на ту саму Галку, а точніше – Галину Андріївну, яка ходила неподалік у довгій спідниці й незручних туфлях, роздаючи вказівки вожатим. Їй точно було не до вимог обуреної матусі.

«Зі мною нічого не станеться, заспокойся. Я під контролем надійних і відповідальних вожатих».

«Знаю я цих “відповідальних”... Вже сто разів пошкодувала, що відправила тебе туди одну, без знайомих».

Юля опустила погляд, розуміючи тривогу мами.

Хоча загалом їй тут подобалося: з’явилося багато приятелів, доводилося постійно з кимось спілкуватися, бути привітною та вчитися виживати в колективі. Поки що вона непогано справлялася. Дотримуватися розкладу, ходити всюди, тримаючись за руку з Настею, та слухняно кивати – це приносило якесь дивне задоволення. Юля почувалася малою дівчинкою, хоча лише місяць тому їй виповнилося сімнадцять.

– Ходімо шалаш будувати? – Настя плюхнулася поруч і відкинула з обличчя прилипле від поту волосся. Провела долонею по чолу, перевела подих.

– Волейбол уже скінчився? – Юля озирнулася навколо. Поки переписувалася із мамою, все пропустила.

– Ага. Там малеча з третього загону вже каркас зібрала, наші пішли допомагати.

– Ну, ходімо.

Юля підвелася, пригладила руками джинсовий комбінезон і попрямувала за подругою.

Вони перетнули футбольне поле й звернули в ліс. Серед дерев виднівся напівзруйнований шалаш. Майже кожного літа діти лагодили його або збирали наново – споруда страждала від негоди, а інколи й собаки могли щось утягнути.

Між деревами вже були натягнуті канати, що значно спрощувало кріплення нових гілок. Хлопці встигли знайти кілька міцних дощок, імовірно, залишених з минулого року – вони валялися неподалік і знову могли послужити дахом. Вожаті принесли пару мотків міцної мотузки й віддали їх підліткам, а самі тим часом стежили за іншими, хто займався більш небезпечними видами активностей.

Дівчата тягли гілки та допомагали прив’язувати їх до основних стовпів. Настя весь час щось бурмотіла, але Юля слухала її краєм вуха. Вона намагалася щиро перейнятися проблемами подруги, проте думки вперто блукали десь далеко.