Розділ 7

Зі своїми розмовами компанія вожатих дійшла до їдальні, звідки долинав апетитний аромат свіжих булочок. Не встоявши перед спокусою, вони рушили на кухню. Працівникам дозволялося перекусити раніше, тож Вадим швидко схопив три пухкі булочки з маком і поніс друзям. Ярик вирушив за компотом, а Міла тим часом дістала склянки.

Вони вмостилися за найдальшим столиком, половину якого прикривав високий зелений вазон.

– Порядок, – пробурмотів Ярик, уважно розглядаючи блискучі листки. Він провів пальцем по гладкій поверхні – жодної пилинки. – Мати знову ганяє вас з ганчірками?

– І тебе буде, – усміхнувся Вадим, відкушуючи шматок булки. – Ми вже звикли. Та й не так часто це трапляється. Зазвичай по черзі, але якщо хтось десь напартачив – додаткове прибирання як покарання. Це дисциплінує. Хоча, з іншого боку, якщо вже кілька косяків назбиралося – можна не стримуватися. Все одно покарання буде.

– Вона могла б взагалі за кожну помилку чергування виписувати, – припустив Ярик, відпиваючи яблучного компоту. – Хіба ні?

– Не підкидай їй ідей, – прошепотів Вадим. – До речі, у твоєї мами нові улюбленці – найрідше миють підлогу.

– Та невже… Жаба Ігнатіївна повернулася? – Ярик навіть відкрив рота від здивування, хоча, здавалось б, вже бачив тут усіх.

– Ні, інші. У нас узагалі пів колективу оновилося.

– А чого так? – поцікавився Ярослав, жуючи булку. – Де наш фізрук Михайло? І та, чорнява... Христина.

Вадим байдуже похитав головою, не бажаючи вдаватися в подробиці, і Ярик пригадав, що та парочка розійшлася. Казали, ніби Христина зустрічалася одразу з двома, серед яких був і брат Міші. От і розбіглися, а згодом обидва перестали приїжджати до табору. Хоча Ярику вони подобалися – веселі, з характером. Люди, що з’явилися замість них, здавалися йому якимись чужими.

– Можеш не відповідати, я згадав, – мовив він уголос. – Чутки вже пішли…

Коли з перекусом було покінчено, вожаті рушили до своїх загонів. Ярику пощастило бути саме з Вадимом. Попри постійні жарти, той завжди допомагав і не намагався зіпсувати йому життя через минуле. З такими напарниками й зміну в таборі пережити не страшно.

Після обіднього сну, коли діти трохи відпочили з дороги, їх повели до їдальні на полуденок. Ярославу довелося вишикувати загін по двоє, перерахувати всіх і тримати в голові заповітну цифру – шістнадцять. Саме стільки було в його загоні.

Сидіти за столами на полуденку не обов’язково – багато хто брав булочки з соком і розходився територією.

Ярик приєднався до столу, куди його покликав Рік. Там уже сиділи Вадим з Діаною. Поруч примостилася Міла, не відриваючи погляду від телефону. Зазвичай вожатим не дозволялося проводити багато часу в гаджетах, тож, певно, сталося щось важливе.

Ярослав сів поруч і зробив ковток яблучного соку.

Тут його завжди було вдосталь – неподалік розкидався великий яблуневий сад. Наприкінці літа вожаті ходили туди на збір урожаю. Потім із яблук варили варення, компоти, а ще робили консервацію на наступну зміну.

Поруч сиділа групка дітей з загону Ярослава. Вони знайомилися, намагаючись запам’ятати імена одне одного. Ярик навіть відірвався від їжі, прислухаючись до їхньої розмови. Дехто з них уже встиг представитися йому, та й сам він змучився повторювати своє ім’я. «Ярослав Вікторович» звучало занадто офіційно, і йому не подобалося, тож він дозволив звертатися просто на ім’я.

– Мене звати Гліб, – худорлявий хлопець у синіх шортах, що не приховували збиті коліна, простягнув руку дівчинці навпроти.

– А я Іришка, – відповіла курносенька блондинка.

– Іра, значить?

– Ні, мене всі кличуть Іришкою! – ображено надула губи вона.

Ярослав усміхнувся. Цим дітям уже років по тринадцять, а вони досі тримаються за пестливі прізвиська, якими їх називали батьки.

Він дістав телефон, відкрив нотатки та почав швидко друкувати:

«Кучерява блондинка – Іришка. З худими колінами й гострим носом – Гліб».

Почувши ще кілька імен, додав:

«Зі шрамом на лобі – Валик. З нафарбованими нігтями – Ася».

Так він сподівався запам’ятати хоча б частину дітей, бо від великої кількості імен у голові швидко починалася каша.

– Раніше я теж так робив, – прокоментував Рік, зазирнувши йому в екран. – Потім буде легше.

– Боже, яка ганьба… – з усмішкою мовив Ярик. – Забудь, як я їх описав, прошу.

– Це ти ще мої нотатки не бачив, – нахилився до нього Вадим. – Я нашу Діану підписав як «вічно з кислою міною».

– Я все чула, – не відводячи погляду від сусіднього столу з дітьми, озвалася Діана.

– Сперечатися будеш? – смикнув бровою Вадим.

Ярослав доїв одним із перших. Поки колеги ще теревенили, він узяв свій стакан і рушив до столу в окремому приміщенні, де залишали брудний посуд. Звичним рухом маневрував поміж дітей, намагаючись нікого не зачепити. Але щойно зайшов і ту кімнатку, як на нього налетіли близнюки.

– Привіт, Ярику! – вигукнули вони в один голос.