Розділ 6

Після лінійки діти розійшлися по кімнатах на тиху годину. У вожатих з’явилася можливість трохи відпочити, але Ярик не міг сидіти без діла.

З цікавості він таки взявся прочитати документ, який вчора надіслала мама. Текст виявився на диво зрозумілим – ніби писали спеціально для нього. Хоча, можливо, так і було, адже, як з’ясувалося пізніше, Вадим жодного разу не бачив усіх тих вимог і правил.

– Але ти все одно почитай, зайвим не буде, – порадив він, ліниво відкинувшись на ліжку. – Я б і сам почитав. Твоя мама такого напише… від сміху можна вмерти.

– Звучить як комплімент у її бік, – усміхнувся Ярик, розтріпуючи темне волосся. Воно трохи відросло, але все ще виглядало охайно. А якщо зачесати назад – зійшов би за якусь важливу персону.

У всьому іншому – звичайний підліток. На ньому була проста, трохи вицвіла футболка, карі очі вже не сяяли тією безтурботною радістю, як у дитинстві, а усмішка з’являлася все рідше. Доросле життя поступово давало про себе знати.

– Хочеш прогулятися табором? – запропонував Вадим. – У нас тут дещо змінилося, подивишся.

– Ходімо, – Ярик схопив кепку й недбало натягнув її козирком назад. Стояла така спека, що можна було легко підхопити сонячний удар.

Вони вийшли з невеличкого будиночка – таких у таборі було чимало: тут мешкали вожаті та інші працівники. Дітей же розміщували у корпусах поруч – там і умови кращі, і до туалету далеко йти не треба. Вожатим пощастило менше, зате у них був особистий простір, тож гріх скаржитися.

На перший погляд, ніби нічого не змінилося. Але придивившись, Ярик помітив, що деякі будівлі привели до ладу. Міні-кінотеатр пофарбували, а на стіні з’явився новий малюнок – різнокольорова арка, до якої тягнули руки діти. Ймовірно, це робота Діани, дівчини Вадима. Вона була художницею за освітою й мусила брати на себе всі творчі справи табору.

Вони підійшли до сцени, навпроти якої стояли лавки. Тут влаштовували концерти, зустрічі та пісенні вечори, де мали брати участь усі загони.

У затінку дерев було тихо й прохолодно, але довго там залишатися не було сенсу – Ярослав неохоче рушив слідом за Вадимом до головної площі.

Там стояв інформаційний стенд із розкладом дня та списком заходів. Організатори в деталі не заглиблювалися: підйом о восьмій, далі – зарядка, сніданок о дев’ятій, об одинадцятій – ланч, потім гуртки та прогулянки. Обід – о першій, тиха година – о другій, далі полуденок, урочистості, вечеря о сьомій, а о дев’ятій – дискотека.

– Ну, з цим усе зрозуміло, – кивнув Ярик, пробігаючи очима по стенду. – Пам’ятаю ще зі школи. Вдома, до речі, звички в мене не змінилися. Навіть там прокидаюся о восьмій.

– Заздрю, – похитав головою Вадим. – Я так не можу. Себе змушувати доводиться. Гаразд, питання щодо розпорядку є?

– Є. Коли я вже зможу поїхати з цього місця? – серйозно запитав Ярослав, ступаючи в тінь.

– Наприкінці серпня, – відповів Вадим, наздоганяючи його.

Назустріч їм ішла Міла в легкому світлому сарафані. Вітер розвівав поділ, вона раз по раз поправляла волосся, уважно дивлячись під ноги. Лише коли хлопці наблизилися, підняла очі.

– Вийшла погрітися на сонечку? – посміхнувся Вадим.

– Типу того. Була у Галинки… Ой, перепрошую, – вона кинула швидкий погляд на Ярика. – У начальства. Знову щось вигадала щодо розважальної програми. Ну звісно, не їй же самій цим займатися.

– І що ж вона вигадала цього разу? – поцікавився Ярослав, хоч і думав, що його вже нічим не здивувати. Фантазії мами не знали меж.

Вони рушили далі стежкою.

– Загалом, усе як завжди: змагання, хованки, ярмарок, пошук скарбів… – почала перелічувати Міла. – Ще повернули день самоврядування, тож перший загін знову побуде вожатими. Тут я, до речі, не проти – хоч трохи перепочинемо. А ще буде день розіграшів. Я взагалі не уявляю, чого вона від нас хоче, але, схоже, їй щось раптово стрільнуло в голову…

– Обережніше з висловами, з нами ж син Галини Андріївни, – тихо попередив її Вадим.

– Та годі вам, – Ярик знизав плечима. – Говоріть, наче мене тут немає. Ви ж не зі зла – нічого страшного.

Міла глянула на нього й усміхнулася:

– Гаразд. Тобто ти не стукач?

– А схожий? – підвів брову Ярослав.

– Ні, – засміялась вона і прискорила крок.

Вони вийшли на невеличку галявину, де було багато старих шин – їх використовували для різних ігор. Поряд стояв будиночок, за яким вожаті часто влаштовували посиденьки. Попри те, що він був зовсім близько до головної доріжки, туди ходили рідко.

Ярик озирнувся навколо й помітив витоптану ділянку. У самому центрі стояла масивна мішень для стрільби з лука, а на траві валялися камені – очевидно, як позначки для відстані.

– Щось новеньке, – пробурмотів він з інтересом.

– Умієш стріляти? – Вадим вмостився на одну з шин.

– Можливо, – усміхнувся Ярик. – У школі ходив на секцію: стрільба з лука, метання ножів... Сподіваюся, ці навички ніколи не знадобляться. Але цікаво було.

Міла тим часом рушила до складу, кинувши через плече: