Розділ 4

Дорога до табору видалася виснажливою, адже дітей привезли в розпал дня, коли нещадно палило сонце. Останні сили забрало розподілення по загонах – Юля вже ледве трималася на ногах від утоми.

В автобусі вона встигла познайомитися з дівчиною на ім’я Настя, яка з першої хвилини почала теревенити так, ніби вони знайомі пів життя. Юля не заперечувала – у цьому були свої плюси, адже тепер вона хоча б не почувалася самотньою.

– Що вони там шукають? – бурмотіла Настя, розмахуючи вологою серветкою біля обличчя. – І так зрозуміло, що ми – перший загін. Ми старші.

– З іншими не так очевидно, – Юля вмостилася на валізу й схрестила руки на грудях.

На головній площі юрмився натовп, лунали голоси адміністрації, а кілька молодих вожатих блукали з листами, звіряючи списки, але гамір перекривав їхні спроби докричатися до дітей. Поки всіх не розподілять, ніхто не міг піти.

– Ти вже була тут? – Настя підкотила свою валізу ближче й сіла поряд.

– У дитинстві, – Юля озирнулася, впізнаючи знайомі обриси корпусів. – Після тринадцяти мене не хотіли пускати. Мати боялася, що я тут, цитую, «чортзна-чим займатимуся», – вона не стримала усмішку. – А ти?

– Залізна логіка, – гмикнула Настя. – Минулого року один раз була. Наче сподобалося.

Коли розподіл нарешті закінчився, їх до корпусу повели двоє вожатих – Мила Анатоліївна та Гліб Вікторович, який також був тут у ролі фізрука.

– Ми з Мілою минулого літа так відривалися, – прошепотіла Настя, поки вони йшли алеєю. – Вона тоді перший рік працювала, ми обидві були новенькими.

– Вона типу своя? – уточнила Юля.

– Не зовсім, але загалом – так. Вона класна.

Далі їм дозволили самостійно обрати кімнату й зайняти ліжка. Дівчата влетіли в першу-ліпшу і задоволено переглянулися – місця тут було чимало. Вікна нарешті замінили на пластикові, а світлі стіни робили кімнату просторішою. Поспіхом покидавши речі, вони одночасно плюхнулися на ліжка й зустрілися поглядами.

– Я звідси більше не встану, – простогнала Настя, тяжко зітхаючи.

– Згодна. Тільки якщо мене винесуть.

– Хоч би до нас більше ніхто не підселився, – вона схрестила пальці. – Давай двері зачинимо?

– Це вже занадто, – відмахнулася Юля. – Тут ще одне ліжко є.

– Винесемо!

Вони захихотіли.

Але мрія про кімнату на двох швидко розвіялася. У дверях з’явилася невисока дівчина в чорному, з густим чубчиком, що майже закривав очі. Знявши з шиї навушники, вона мовчки кивнула на знак привітання й рушила до вільного ліжка.

Юля з Настею перезирнулися, знизали плечима й повернулися до розбору речей, не намагаючись завести розмову.

До лінійки залишалося менше години, і потрібно було привести себе до ладу. Юля вийшла в коридор і в самому кінці помітила двері, що вели до душових. Там було всього по три кабінки – ввечері тут точно будуть черги. Коли вона востаннє приїжджала, душ знаходився в центрі табору, так само як і туалет. На щастя, з роками умови ставали дедалі кращими.

Юля не могла натішитися, що тут нарешті повісили дзеркала. Розчесавши пальцями світло-каштанове волосся, що доходило до плечей, вона перевірила, чи не розмазався макіяж, і, задоволено стиснувши губи, повернулася назад.

У коридорі відчувався ледь вловимий запах свіжої побілки – табір явно намагалися оновити перед приїздом дітей.

– Привіт, – несподівано почувся голос хлопця, що йшов назустріч.

Він був високий, трохи кремезний, з розкуйовдженим волоссям. Юлі навіть захотілося відвести його до перукаря, але загалом виглядав він непогано.

– Привіт, – відгукнулася вона, прямуючи до останньої кімнати, яку вони з Настею вже встигли зайняти.

На половині шляху Юля присіла, щоб зав'язати шнурок, коли знову почула знайомий голос.

– Привіт, – це був той самий хлопець, але тепер він виходив із сусідньої кімнати.

– Ти ж щойно повз пройшов, – здивувалася Юля, обернувшись. – Ну так, привіт. Здається, я вже з глузду з'їжджаю.

Вона почула приглушений сміх і зайшла до кімнати, де Настя вже крутилася перед дзеркалом у яскраво-червоній сукні в горошок. Її світле кучеряве волосся було зібране у високий хвіст, а на ліжку валявся вирівнювач для волосся, який поки що залишався без діла.

– У нас тут є таємні ходи? – знервовано заговорила Юля. – Раз пройшов, через пару секунд знову пройшов! Знущаються.

– Ти про кого? – Настя обернулася.

– Я одного хлопця двічі бачила... Зовсім з головою не дружу.

– Та це близнюки! – розсміялася Настя. – Вони всіх так підколюють. Віолетті з сусідньої кімнати аж зле стало, думала, що на сонці перегрілася. А вони просто ходять із різницею у пару секунд. Петя і Паша. Волохаті такі, так?

– Ага, – Юля сіла на ліжко, підібгавши ноги.

Вона не надто переймалася вибором одягу – на ній були джинсові шорти та легка сорочка, в якій зараз не спекотно. Чого не скажеш про Настю, котра щосили намагалася намалювати ідеальні стрілки.