Розділ 3

Ярослав і сам не помітив, як заснув. Коли відкрив очі, надворі вже стемніло, а в кімнаті чувся шурхіт. Йому навіть ніяково стало, що поки інші працювали, він усе проспав. Звісно, як синові директорки, йому багато чого дозволялося, але користуватися цим він не хотів.

Ярик підвівся й помітив Вадима, який стояв біля шафи з дзеркалом і застібав чорну сорочку.

– Ідеш зі мною чи спатимеш далі? – запитав той, на мить повернувши голову.

– Іду, – Ярик потер очі долонями й піднявся. – А ви чим займалися? Може, треба було допомогти… хоча я вирубився.

– Та нічим не займалися, облиш. Уже все зроблено. Від тебе вимагається одне – бути поруч зі мною й дітьми найближчі три тижні й нікуди не тікати.

– Звучить неможливо, – він підійшов до дзеркала, поки Вадим рився в тумбочці. – Сподіваюся, мене введуть у курс справ? Я хоч і бував тут часто, але кожного разу все змінюється.

– Так, зранку розберемося. Ходімо.

Надворі вже остаточно стемніло, лише ліхтарі трохи освітлювали дорогу. Місця посиденьок вожатих змінювалися, але останнім часом вони збиралися за низьким складом, де стояли старі лавки, саморобний столик і було місце для багаття.

Там уже сиділа половина вожатих.

Як Ярик встиг помітити, не всі влилися в колектив, та й не обов’язково було дружити з кожним – головне, щоб у загоні був порядок. Утім, тут були майже всі, кого він знав.

– Наливайте вже щось, – з місця кинув Валера, закочуючи рукави.

Цього сорокарічного чоловіка з невеликим животом Ярослав був особливо радий бачити. Веселий, дотепний, а сміється так, що навіть мертвого розвеселить. До того ж Валера обожнював дурні жарти – цього достатньо, щоб завоювати симпатію Ярика.

За ті пару років, що вони не бачилися, Валера помітно схуд. Навіть обличчя стало молодшим, але, здавалося, що разом із зайвими кілограмами він втратив частину своєї харизми.

– А начальство вам догану не винесе за те, що ви її сина в таку «погану» компанію привели? – з іронією запитала дівчина з рудим волоссям, яку Ярик уперше побачив удень на зборах.

Він підійшов ближче саме в той момент, коли вона налила напій в пластиковий стакан.

– Я б тебе не здав, – тихо сказав він, простягнув руку й представився: – Ярик.

– Міла, – відповіла вона на жест і віддала йому стакан.

– Дякую, – Ярослав сів на лавку навпроти багаття й зробив ковток.

Два роки тому йому вже доводилося бувати в компанії Ріка з Вадимом, але з іншими він майже не спілкувався. Це виявилося доволі весело. Валера вже розповідав чергову життєву історію, від якої реготали всі.

Рік підкидав дрова у вогонь і щось доводив Вадиму, який кидав на свою дівчину погляди, що кричали: «Допоможи». Але Діані було цікавіше з Мілою, яка так вдало вписалася в їхню компанію.

– Давайте за зустріч! – Рік тягнувся пластиковим стаканчиком до всіх по черзі. – І щоб після цієї зміни всі вижили.

– Ха-ха, – закотив очі Ярик.

– Ні на що не натякаю, – прошепотів той йому. – Але щоб дітям в магазин не бігав і поганому не вчив. 

– Ну не знаю, ти мені інший приклад подавав, – нагадав Ярослав.

– Часи змінюються, може, я подорослішав, – усміхнувся той.

Ярослав скептично поглянув на нього. Цей тридцятирічний хлопець завжди фарбував волосся у попелястий колір, а довгі пасма, що сягали плечей, зазвичай збирав у хвіст.

За короткою розмовою Ярослав не помітив, як зник Вадим. Так само раптово він повернувся, тримаючи в руках каструлю з відбивними та нарізаний батон. Поставив це добро на столик і пояснив:

– Ми просто кухарку підкупили, от вона й наготувала, ще гарячі.

– Очманіти, – випалив Ярослав. – І часто вам на замовлення готують?

– Ні, – гмикнув Вадим і взяв шматок хліба. – Зазвичай ми просто грабуємо їдальню.

Ярик застиг, а його рука, що тягнулася до каструлі, завмерла у повітрі.

– Він не жартує, – запевнила Діана. – Жодного разу не спалилися. Тож їж, це легальне.

Паралельно з їжею почалися розмови й обговорення минулої зміни. Ярослав слухав їх неуважно – він мало що розумів і почувався новеньким у школі, де влитися в колектив виявилося складніше, ніж він очікував. У шкільні роки це не було проблемою: він звик, що йому можна все, і оточуючі справді в це вірили. Але зараз Ярослав не хотів лізти зі своїми балачками – просто сидів, мовчки переварював усе, що відбувається, і готувався до найгіршого, адже вже завтра починалася остання зміна.

Зовсім скоро розмови перейшли на більш філософські теми, і навіть Валера перестав жартувати – сів поруч на лавці та відкинувся спиною до стіни складу.

– Ну що, готовий? – він підштовхнув Ярослава плечем. – Виглядаєш так, ніби хочеш утекти.

– Бо так і є, – усміхнувся хлопець. – Знаєш, що найгірше? Сюди щороку приїжджають одні й ті самі діти. І деякі з них пам'ятають, які дурощі я робив у ті роки. А тепер я в ролі вожатого. Засміють.

– Ніхто не ідеальний, – тихо мовив Валера, тримаючи у руці стакан. – Уявімо, що цього не було. Ти інша людина.