Розділ 2

Коли вони наблизилися, розмови враз стихли, і всі погляди вожатих зосередилися на Ярославі: хтось дивився з цікавістю, а хтось – з неприхованим розчаруванням. Можливо, це лише його уява, але якби ці люди справді відчували до нього неприязнь, він би їх чудово зрозумів. Адже в ті часи, коли Ярослав приїжджав сюди дитиною, їм доводилося багато чого терпіти. Він влаштовував вечірки, зривав заходи... Навряд чи з такого бешкетника вийде відповідальний вожатий. За ним самим доглядати потрібно.

– Так, шановні, – Галина Андріївна плеснула в долоні, привертаючи увагу. – Хочу представити вам нового вожатого, – вона вказала рукою на сина.

Ярик натягнув невинну посмішку й кивнув, відчуваючи себе вкрай незручно. Компанія хлопців загадково переглянулася, а дівчата махнули йому рукою скоріше з поваги до його матері, ніж із щирого ентузіазму.

– Привіт, Ярику, – першим озвався Вадим, який і сам не так давно влився в цей колектив. Три роки – чималий термін, але були й такі, хто приїжджав сюди набагато довше. – Можеш відійти? Ти нам нового вожатого загороджуєш.

Почулися тихі смішки. Ярик і сам би посміявся, але насилу зберіг незворушне обличчя.

– Я і є новий вожатий.

Те, що сталося далі, здивувало його ще більше. Вадим поліз у задню кишеню джинсів, витягнув купюру й простягнув Ріку, який із задоволеною усмішкою притиснув гроші до себе.

– Я ж казав, – тихо промовив він до інших.

Дівчата, які стояли осторонь, лише хитали головами, не втручаючись у їхню суперечку.

– Нічого, що я тут? – нарешті влізла директорка, склавши руки на грудях.

– Але ж ви на нас гроші ставили, – нагадав Вадим і вмостився на лавці, не відводячи погляду від Галини Андріївни.

– Цього року я такого ще не робила, – відмахнулася вона. – Та й ви вже не сваритеся. Ніякого інтересу.

Поки вона роздавала вказівки вожатим, Ярослав нишком поглядав на нових колег. Поруч із Діаною, знайомою йому ще з тих часів, стояла молода дівчина зі світло-рудим волоссям, зібраним у хвіст. Вона була в бриджах і футболці, яка приховувала все, що тільки можна. На вигляд здавалася занадто зверхньою й навіть не глянула в його бік. Ярослав так само швидко втратив до неї інтерес.

З двома хлопцями, які любили закладатися на гроші, сидів чоловік років сорока. Худорлявий, але в гарній формі – неважко було здогадатися, що це новий фізрук. Попередній, мабуть, вирішив викреслити це місце зі свого життя. Ярослав не знав усіх деталей, але щось підказувало йому, що минулий рік став переломним. Затяжна сварка вожатих припинилася, а в декого, навпаки, тільки почалася, тому половина людей, які були тоді, більше не приїжджала.

Занурений у думки, Ярослав машинально опустив погляд і втупився в напис на шкарпетках Вадима.

«Я в шоці».

– Я теж, – несвідомо пробурмотів він.

Незабаром його мама закінчила з настановами підлеглим і попрямувала до їдальні – дуже їй кортіло щось там перевірити. Вожаті провели її поглядами, а потім різко втупилися на її сина.

– З приїздом, Ярославе, – Вадим обійняв його за плечі. У його голосі чулося глузування, але крізь нього проглядала щира радість. – У нас дуже дружний колектив, зовсім не злопам’ятний, тобі сподобається.

– Не сумніваюся, – похитав головою Ярик, коли його відпустили. – Я так розумію… ми з тобою в одному загоні будемо?

– Ага, ти теж мені співчуваєш?

– Ще і як, – випалив він.

– Годі вже жартувати, – втрутилася Діана, підходячи ближче. – Ярику, ми дуже раді тебе бачити й завжди готові допомогти.

– Мило з вашого боку, – натягнуто посміхнувся він.

Збори закінчилися, і всі розійшлися по своїх справах. Директорка, не бажаючи наймати додатковий персонал, знайшла для вожатих чергову брудну роботу. Ярославу ж сьогодні дозволили цього уникнути, адже він приїхав усього пару годин тому – навіть речі розібрати не встиг. Просто залишив валізу в кімнаті й вирушив вислуховувати лекції матері.

Про можливість побути в ролі вожатого він дізнався лише тиждень тому, і ця новина вибила його з колії. Поки друзі ганяли на скейтбордах і насолоджувалися літом, йому належало доглядати за дітьми, хоча він не мав жодного уявлення, як знайти до них підхід. Здавалося, з інопланетянами легше подружитися, ніж із цими малими…

Наступні пів години Ярослав розкладав речі, намагаючись розмістити все ідеально рівно. Користуватися праскою терпіти не міг, але ще більше ненавидів пом’яті речі. На щастя, шафа була великою, і місця вистачало.

Вожаті жили в окремих будиночках, де було всього по два ліжка, на відміну від малечі, яка мешкала по троє-четверо. Отже, тут у нього буде хоч трохи особистого простору. У центрі стояв стіл із парою стільців, на ньому – настільна лампа, а на підлозі лежав килим.

Коли з речами було покінчено, пролунав стукіт у двері. Він не встиг відчинити, як до нього увірвалася Діана.

– Я зарядку заберу. Можна? – вона поправляла темне волосся, зібране в гульку, і водночас поглядала на екран телефону, перевіряючи, чи не вибилися пасма з пучка.

Ярик зупинив погляд на її вухах, обвішаних сережками. Їх стало ще більше, ніж під час їхньої останньої зустрічі. Він ледь помітно хитнув головою й відступив убік.