Розділ 1

Спін-офф до книги «Сонце, молодість, салют». Можна читати окремо.

– Отже, якщо добре себе проявиш i проблем у загонi не буде, то наступного року, так і бути, я тебе сюди більше не покличу, зрозумів? – Галина Андріївна ходила по своєму кабінету, зчепивши руки в замок, і час від часу кидала погляд на сина, що стояв біля дверей.

Ярослав похитав головою, втупившись у точку на стіні. За всю лекцію, що тривала вже пів години, він так і не зрушив із місця – мабуть, сподівався, що так зможе швидше втекти.

– Не бачу логіки, – пробурмотів він. – Тобто, якщо я буду жахливим вожатим, ти знову мене сюди засунеш?

– Саме так, – директорка табору зупинилася навпроти. – Тому у твоїх інтересах відпрацювати зміну добре, і тоді вона стане для тебе останньою.

– Якщо відпрацюю погано, буде те саме, – тихо процідив Ярослав. – Бо ти мене приб'єш.

Йому одразу не сподобалася ідея допомогти матері, яка в серпні не змогла знайти заміну вожатому – його другу Ромі, котрий змушений був покинути табір через сімейні обставини. І зараз Ярик розумів, що зовсім не готовий, адже навіть за дітьми ніколи не наглядав – не його це. Але мама чомусь вирішила, що в його жилах тече потрібна кров, і він впорається.

– Приб'ю, – Галина Андріївна зупинилася біля невеликого дзеркальця, що висіло на стіні, і почала поправляти свою бордову шевелюру, хоча зачіска і так була бездоганною. Гребінець ковзнув по волоссю раз, вдруге, і, здавалося, про присутність сина вона зовсім забула.

Ярик тихо відступив, сподіваючись непомітно вислизнути, але мама різко повернулася:

– Стояти! Я ще не договорила.

– Я майже годину тут стою, а ти все не договориш? – втомлено зітхнув він і сів на диванчик навпроти її столу. Закинув руки за голову й розвалився у зручній позі. Хотів взагалі прилягти, але тоді точно засне, а йому це зараз не потрібно. – Впевнений, якби ти захотіла, давно б знайшла заміну, просто вирішила мене побісити.

– Звісно, – невимушено відповіла мати. – Виховні заходи. Коли несеш відповідальність за інших, дорослішаєш сам. А тобі це не завадить – дев'ятнадцять уже, час братися за розум.

Галина Андріївна сіла за стіл і втупилася в ноутбук. У кабінеті запанувала тиша, і Ярослав уже сподівався, що на сьогодні все, але за кілька хвилин у кишені завібрував телефон. Він би не звернув уваги, якби мати не підняла на нього вимогливий погляд.

– Правила табору, відкривай, – наказала вона. – Перечитаєш кілька разів, щоб нічого не забути. Я тобі вже тиждень розповідаю деталі, але на випадок, якщо щось пропустила, там усе є.

– Сто сторінок? – скривився Ярик. – Тобі ще не набридло вигадувати свої дивні правила? Коли я був тут востаннє, ходили чутки, що тобі вистачало сорока сторінок, щоб умістити все.

– Тоді ти не був вожатим. Я йду на великий ризик, – посміхнулася мама. – Але я впевнена, що ти впораєшся. Третій загін підходить ідеально. Там діти дванадцяти-тринадцяти років. За ними не потрібен тотальний контроль.

– Могла б у перший загін відправити.

– Щоб ти там дівчат клеїв? – пирхнула вона. – Ні! До речі, до першого загону не підходь. Якщо будуть благати купити їм щось заборонене – не ведися.

Ярик усміхнувся, бігаючи очима по кабінету. Можливо, колись вона так само говорила вожатим, які наглядали за ним, але їх це не зупиняло. Він завжди міг домовитися.

– Чому ти так впевнена, що вони це робитимуть?

– По тобі суджу. Вам тільки дай можливість... – крізь зуби прошепотіла Галина Андріївна.

Ярик із посмішкою закотив очі й на секунду висунув язика – звичка, якої він ніяк не міг позбутися.

– Мамо, не починай...

– А от це не смій! – вигукнула вона, побачивши його пірсинг. – Не показуй язик і взагалі – зайвий раз не відкривай рота. Інакше який приклад ти подаєш дітям? Раптом хтось захоче...

– Жахливий! – перебив Ярослав з удаваним драматизмом. – Жахливий приклад я подаю дітям! Але ти все одно мене сюди притягнула.

– Так, і не дай мені в тобі розчаруватися, – директорка встала, потягнулася, хруснувши суглобами, і рішуче попрямувала до дверей. – Ходімо, познайомлю тебе з вожатими. Вони вже мають підійти.

Ярик підвівся, але ноги наче приросли до підлоги, а серце пришвидшило ритм, ніби прагнуло уникнути цієї зустрічі.

– Можна я не піду? Вони ж мене з'їдять... за все, що я тут витворяв.

– Тобто ти вже усвідомлюєш, що не подарунок? – гмикнула мама. – Чудово, початок покладено.

– Давай я сам піду? – благав він. – Залишайся тут, навіщо тобі туди йти? Сам з усім розберуся.

– Ні, ходімо, я хочу бачити їхні обличчя, – Галина Андріївна дочекалася, поки він вийде, і замкнула кабінет на ключ.

Ярик приречено стиснув губи й поплентався слідом за матір'ю. Вони рушили до головної площі біля їдальні, де проходили всі збори та дискотеки.

Погода видалася теплою, а після дощу в повітрі відчувався запах мокрого асфальту й піску. Вітер колихав верхівки дерев, залишаючи за собою тихий шурхіт. Вони минали корпуси та яскраві альтанки, які трохи пахли фарбою після недавньої реставрації. Уже здалеку Ярослав помітив групу вожатих, які щось жваво обговорювали, не звертаючи на нього уваги.