Розділ 20

Спроба Теодора відпочити після проробленої роботи, плавно перейшла в легкий сон, але в якому він встиг пригостити Дженні купленим ананасом. Втім, все приємне припинилося із дзвінком мобільного. Хлопець навпомацки намацав телефон і прийняв виклик.

— Слухаю… — пробурмотів він невдоволено через втрачену мить із Дженні.

— Тео, це Тара, — майже пошепки промовила жінка, але її голос остаточно пробудив хлопця, і він зіскочив на ноги. — Дженні поїхала на кладовище із Бруксом. Похоронне бюро у Санта-Моніці…

— Вже їду!

— Тео! — окликнула його Тара, озирнувшись, аби ненароком не привернути зайвої уваги, і додала знову пошепки: — Будь обачним і не зли Брукса.

— Дякую, Таро, я спробую.

Але в цьому він не був впевненим. Від хвилювання Тео так і вибіг з будинку в джинсових шортах та футболці. Бажання встигнути побачити Дженніфер було понад усе, навіть понад його маскування.

Авто мчало вулицями, немов Тео знову опинився на перегонах, на яких тепер була найвища винагорода. Практично всього його життя. Не зважав ані на перепони на дорозі, ані на обмеження швидкості. В цю мить він думав не за себе. Невдовзі Теодор в’їхав у тунель, де й мусив сповільнитись, нервово стиснувши кермо. Мабуть, то на краще, бо чим ближче він наближався до похоронного бюро, про яке казала Тара, тим більше в грудях все переверталося, намагаючись зрозуміти, чому Дженні сюди приїжджала.

З-поміж чисельних автівок, які були припарковані обабіч дороги, Тео помітив і Брукса. Схрестивши руки на грудях, чоловік стояв спиною до проїжджої частини, дивлячись на кладовище. Подивившись і собі у той бік, вдалечині Тео побачив тендітну постать Дженніфер, яка сиділа на колінах біля однієї з могил. Він не бачив її обличчя, але був впевненим, що це саме вона. Не інакше.

На щастя, машин навкруги було задосить, тому Брукс не звертав жодної уваги на ще одне авто, яке припаркувалося на краю дороги. Декілька хвилин Теодор мовчки дивився то на Дженніфер, то на навколишню ситуацію — як би пройти повз цього вартового, не привернувши його уваги. Зважував чи не кожен свій крок, адже дівчина була задалеко від нього і в будь-якому разі він мав би встигнути добігти до неї. Тара наголосила не злити Брукса, але тепер Тео розгубився, бо розумів, що без цього навряд чи обійдеться. 

Глянувши у бокове дзеркало, Тео зачекав, аби проїхали декілька автівок, і тільки потім вийшов з машини. Погляд стрибав зі спини Брукса на спину коханої, але Теодор робив впевнені кроки вперед. Проте, він геть не помітив автівки, яка рухалася з правого боку і яка зупинилася перед ним, перекривши дорогу. Тео автоматично відсахнувся назад, а за мить з автомобіля вийшло два чималих чоловіки.

— Містер Бріджес, вам краще поїхати з нами, — сказав один із них і зробив крок до нього.

Втім, Тео досить швидко зібрався і кинувся до брами, біля якої вже активізувався Брукс, насторожено слідкуючи за перебігом подій. Та інший чоловік вхопив Тео за руку і смикнув на себе, пам’ятаючи настанову свого боса — не завдати шкоди його сину. Проте, хлопець не збирався здаватися. Не роздумуючи, Теодор з усієї злості кулаком лівої руки вдарив бугая по правій щоці. Перстень зіграв роль кастета, розсікши шкіру, з якої одразу ж виступила кров. Інший чоловік вхопив його кулак, стримавши наступний удар.

— Містер Бріджес, просто сідайте в авто…

Та Тео лише сильніше смикнувся і щодуху вигукнув:

— Дженні!

Сподівався бодай привернути увагу дівчини, але двоє посіпак вже силою тягнули його до автівки. Встиг лише ще раз вигукнути її ім’я, як чоловіки штовхнули його на заднє сидіння автомобіля. Один з них сів поряд, запевняючи, що батько дав наказ і якому не варто пручатися, а це хлопець знав і без нагадування. Коли авто рушило з місця, Тео ледь встиг помітити, як Дженні озирнулась. В цю мить він ладен був закричати від розпачу і від тієї ненависті до батька за те, що завадив цьому.

Повернутися в батьківський дім було найменшим із його бажань. З самого порогу геть стіни здавалися ненависними, а коли чоловіки силоміць притягнули Теодора у вітальню, то й сам не помітив, з якою відразою викривилося його обличчя.

— То тепер ти так діятимеш?! — вигукнув Теодор, вивільнившись з рук охоронців.

— Якщо ти не залишиш мені іншого вибору, — рівним голосом сказав Гектор, оцінивши травму на щоці підлеглого. 

— Ти не маєш права! — вигукнув Тео, кинувшись до батька. — Ви спершу брехали мені, шпигували, а що далі?! Зробиш в’язнем у власному домі?!

— Годі, Теодоре! — крикнув чоловік і кивнув охоронцям залишити їх.

Хлопець аж завмер, доки батьківський голос відлунювався будинком. А слідом він почув ще й кроки. Мамині.

— Тео! Любий мій, де ж ти був? — Шарлін кинулася до сина, але той зробив крок від неї, лише мигцем глянувши на матір.

— Шарлін, залиш нас, — знизивши тон, сказав Гектор, але очей не зводив із сина.

— Гекторе, будь ласка…

— Шарлін! — наголосив він.

Жінка шоковано подивилася на чоловіка. Геть не впізнавала його, адже рідко коли Гектор був настільки знервованим та напруженим. Та що там казати, вона й від сина не завжди чула такий крик, як от сьогодні.