Розділ 19

Вже який день Дженніфер почувалася розбитою. Новина, що батько все ж продав будинок, який беріг в собі спогади про Тео, неабияк засмутив дівчину. Як би вона не намагалася вплинути на батька — його рішення було незмінним. Залишалося лише змиритися.

Хоча довго мовчати Дженніфер не могла. Майже тиждень вона вдавала, що прийняла його рішення, сподіваючись, що батько все ж зніме будинок з продажу. Втім, коли подзвонив рієлтор і повідомив, що дім таки продано, Дженні зайшлася сльозами, влаштувавши свій перший скандал. Та навіть тоді Майкл був непохитним.

Після цього Дженніфер зачинилася у кімнаті, ігноруючи матір і працюючи над сценарієм. Так, припускалась помилок і доводилося переписувати не одну сцену, але не опускала рук. Бо тепер лише її спогади були сполучною ланкою з минулим і Тео, чого батьки не заберуть, як дім.

Одного дня, коли дівчина завершила найважчі емоційні сцени, вона підійшла до гардероба. Спершу мовчки розглядала вбрання, але погляд постійно повертався до маленької чорної сукні. Саме її вона вдягала першого разу…

І знову одягнула. Її тягнуло туди невидимою силою, немов лише там почувалась вільною та справжньою, хоча й розбитою.

Коли Дженні спустилася вниз, то зустрілася поглядом із маминим. Бриджит одразу ж поквапилася до неї.

— Ти їдеш? Поїхати з тобою? — питала мати, але Дженніфер заперечливо мотнула головою.

— Я сама.

Голос доньки прозвучав вкрай ображено та засмучено. Бриджит взяла її за руку і знову спробувала пояснити.

— Тоді скажу Бруксу… — з легким розчаруванням сказала жінка.

Їй боліло, що донька відсторонювалася від неї. Коли Дженні поділилася з нею своїми почуттями до Тео, Бриджит вирішила, що донька бачитиме в ній ще й гарну подругу. Але витівка Майкла немов перекреслила все це.

Брукс не барився, і тому невдовзі їхнє авто прямувало на кладовище у Санта-Моніці. Все ті ж дерева зустріли Дженніфер при вході, власне, як і все навкруги. Дорогою дівчина знову купила багряну троянду, яку тримала з такою ніжністю, немов це було її серце. Так само обережно вона клала її на камінь і сідала поряд. Спершу мовчки дивилася на надгробок, а потім обережно витирала вологими серветками пилюку. Це вже стало ритуалом. Та й ще жодного разу не застала тут чужих квітів. Невже в нього нікого не було і за ним більше ніхто не сумував так, як вона? Стало навіть прикро через це.

— Батько забрав останнє, що нагадувало про тебе, — з сумом переповідала пережите, про що так важко було говорити. — Він не розуміє мене… Я ніколи не думала, що він може бути таким… І мама не завадила цьому.

Замовчала і подивилася на капличку неподалік, аби не заплакати. Кілька хвилин дивилася в одну точку, час від часу заплющуючи очі.

— Знаєш, я сильна. Я й це переживу… — легенько стерла сльози, які все ж зірвалися з очей, але видала невпевнену посмішку. — І я майже завершила сценарій. Я дам нам шанс бути разом, Тео…

— Дженні!.. — донеслося з вітром легке відлуння, але серце завмерло від цього голосу.

Дженніфер глянула по сторонах, але були лише поодинокі люди, які сиділи біля інших могил або проходили неподалік.

— Я тут, Тео, — схлипнувши, сказала вона й провела пальчиками по літерах. — Ти ж знаєш, що я завжди приходитиму до тебе…

— Дженні!.. — знову пролунало десь позаду.

Але озирнувшись, Дженніфер побачила лише кількох перехожих, а вдалечині неподалік від Брукса декілька автівок, які проїхали повз нього. Охоронець поглядав на неї, але з кимось розмовляв телефоном. Коханого голосу вона більше не чула, але серце не припиняло схвильовано битися. Все було настільки реально, що якоїсь миті дівчина таки подумала, що ще трохи й напевне збожеволіє від туги за ним.

Повертаючись до автівки, Дженніфер ще декілька разів озирнулася, немов чекаючи, що знову почує його голос. Але якого не було.

Брукс зустрів її незворушним поглядом, та цього разу неабияк стурбованим. Нічого не казав і не запитував. Мовчки допоміг сісти в автівку і, озираючись, сів за кермо.

— Щось не так? — обережно поцікавилася Дженні, впіймавши декілька разів напружений погляд у дзеркалі.

— Все добре, міс.

Але чомусь вона не повірила в це й сама озирнулась. Все було тихо та без жодної метушні. Проте, занепокоєність Брукса насторожувала майже всю дорогу додому. 

Втім, невдовзі плани досить швидко змінилися. Варто було задзвонити телефону Дженніфер. То був батько. Попри свою образу на нього, дівчина все ж прийняла виклик.

— Слухаю, тату, — досить спокійно промовила Дженні, але Майкл одразу ж її перебив:

— Де ти?

Це запитання пролунало досить награно ввічливо. Навіть крізь вдавану турботу промайнули різкі нотки. Позаяк зазвичай батько намагався бути м’яким із донькою.

— Повертаємось із Бруксом додому…

— Нехай їде в офіс. Тобі треба зустрітися з деким щодо фільму.

Дженніфер на мить розгубилася, але вже згодом всміхнулась, немов жодних образ більше й не залишилося. Звісно ж, почувши радість в голосі доньки, Майкл і сам зрадів, що зміг таким чином зацікавити її чимось, дійсно вартим уваги. Та й очікування подавали надію, що хоч так напруга між ними зменшиться. Або ще краще — зникне. Попри те, що Дженні, здавалося б, змирилася із втратою будинку, Майкл бачив, що донька досі сердилась. А, знаючи свій характер, у цьому він був певен.