Розділ 18

— Гей, хлопче, — промовила жінка, штурхнувши молодика в плече вже трохи сильніше.

Спершу їй навіть здалося, що він помер, не подаючи жодних ознак життя. Так і лежав скоцюрблено в альтанці, підтиснувши коліна до грудей. Але викликати поліцію Тара не квапилась, оскільки тоді знову доведеться за ними прибрати весь будинок. Вона саме наводила лад в кімнаті молодої господині, як побачила з вікна якогось безхатченка в альтанці. Від природи жінка була досить добродушною, тому вирішила спокійно попросити залишити територію. Та коли вона підійшла до альтанки, то зрозуміла, що це далеко не безпритульний — досить охайна стрижка, чистий і не дешевий одяг підтверджували ці думки.

— Ей… — знову штурхнула, але тепер з полегшенням видихнула, коли побачила, як заворушилися його повіки. З-під чорних вій на неї сонно глянули карі очі, але які одразу ж стали сполоханими.

Хлопець різко сів озираючись, аби згадати, де саме він перебував.

— Де Дженні? — перше, про що запитав він, подивившись на будинок.

Тара на якусь мить розгубилася. Отже, молодик не заблукав… Невже він чекав на дівчину?

— Міс Коллінз немає в країні, але тобі не слід бути тут…

— Вона поїхала? — розгублено пробурмотів Тео, пропускаючи повз вуха застереження жінки. Втім, потім все ж подивився на неї, запитавши: — Як вона?

Хоча сам не розумів, що хотів почути.

— Я… — розгубилася жінка, притримавши долонею темне волосся, яке розвівав вітер. — Дівчинка засмучена тим, що з нею сталося… Але наразі їх вже довгий час немає в країні, тому навряд чи…

— А коли повернеться сюди?

— Вона не повернеться.

Тара все ж вирішила, що сторонній особі не потрібно знати про такі подробиці, якщо та не повідомила про це особисто. Та й містер Коллінз навряд чи зрадіє подібним теревеням. Тому жінка ввічливо розвернулась та пішла до будинку. 

— Гей, зажди! — крикнув Тео і побіг слідом, а вже за мить став перед жінкою. — Чому не повернеться?

— Містер Коллінз виставив будинок на продаж.

Тео перевів ошелешений погляд на будівлю, а Тара, скориставшись цим поквапилася уникнути подальших розпитувань.

«Продається…» — як на повторі лунало в голові. Здавалося, що тепер і зникала його надія.

— Ні, цього не може бути… — прошепотів він і кинувся знову до жінки.

У вітальні її не було, але на другому поверсі лунали приглушені звуки. Теодор швидкими кроками піднявся нагору, де й, власне, знайшов жінку. Вона обережно складала речі Дженніфер у картонні ящики, але досі не прибрала фото. Мабуть, тільки почала.

— Я куплю цей дім, — впевнено промовив Тео, помітивши, як жінка завмерла біля полиці з вбранням. Повільно подивилась на хлопця, а він продовжив: — Не знаю, що насправді тут відбувається, але цього не можна робити… Як тебе звати?

— Тара…

— Таро, будь ласка, не продавайте цей будинок. Це помилка…

— Хлопче, але я лише прислуга і це не від мене залежить…

На мить Тео задумався, адже вона й справді не рієлтор і не мала до цього жодного відношення. Хлопець знервовано почухав чоло, шукаючи вихід, а потім знову поглянув на жінку. Дістав з кишені телефон і швидко набрав Зака. Той відповів майже одразу:

— Слухаю, Тео…

— Пробий по своїх знайомих, через кого Коллінз продає будинок в Малібу. Скільки б він не коштував — ти мусиш купити його, аби тільки той тип не дізнався про мене. Він відрізає всі шляхи, які хоч якось привели б до мене… Шукай все, що зможеш!

В динаміку постала незначна тиша, але Тара саме хотіла щось промовити, як Теодор виставив перед нею руку, аби зачекала.

— Що ти надумав, Тео? — зрештою поцікавився Зак, але Теодора тішило, що він не заперечив такому проханню.

— Все потім… Не гай часу і якнайшвидше зроби це! — завершивши виклик, Тео промовив вже до жінки: — Якщо ти мовчатимеш про це Коллінзу, то як тільки я куплю цей дім — ти отримаєш за це гарну винагороду.

Така пропозиція щиро здивувала Тару, але все ж вона уважно вдивлялася в обличчя хлопця, подумуючи, а чи не збоченець він раптом. Хоча в його очах вона бачила стільки надії, що навіть розгубилася. До того ж він з неабияким теплом вимовляв ім’я дівчини. Звісно, Тара була лише прислугою, з якою не ділилися секретами, але дівчинка була небайдужою їй і знала, як та любила цей будинок.

— Добре. Не скажу… Але навіщо це тобі? — а потім примружилась і підійшла ближче. — Хто ти?

Хлопець на мить завагався. Говорити всю правду він боявся, тому вирішив момент аварії приховати.

— Я був неподалік, коли на Дженні напали. Але той здоровила мене вимкнув і, як виявилося згодом, я втратив частину спогадів… Але вони привели мене сюди.

Майже не збрехав, але й цією розповіддю Тара була розчулена. Принаймні Теодору саме так здалося. Втім, хай там як, а вона чомусь вірила хлопцю, адже чула, що саме незнайомець врятував Дженні. Довгий час вона картала себе, що в той день поїхала. Та й вона ніколи б не подумала, що Вілл зробив би таке… Але це сталося і якби не цей молодик…