Розділ 17

Майже весь політ Дженніфер милувалася хмарами за бортом. Вона раділа, що тепер могла бачити світ. Отримавши можливість повернутися до повноцінного життя, Дженні вирішила, що тепер буде обачнішою і цінуватиме ці миті.

Краєм вуха чула, як батьки вирішували подальшу долю її сценарію, зазначивши, що ним займатиметься найкраща команда Голлівуду. Дженні зовсім трохи всміхнулася, уявивши цей процес, але думки все одно залишалися деінде.

Після прогулянки зі Стефаном, Дженніфер все ж пообіцяла подумати над його пропозицією дати йому шанс. Втім, розуміла, що це буде важко. Хоча й відчувала якесь полегшення, коли цей чоловік так дбайливо ставився до неї. А особливо було приємно побачити його в аеропорту, коли той майже в останню мить з’явився вдалечині. Вони саме прямували до літака, але батьки з розумінням кивнули, давши їм кілька хвилин.

— Не варто було… — сказала Дженні, але Стефан вже звично перебив її:

— Я не міг пропустити це. Дуже радий що встиг побачити тебе, — віддихуючись, вимовив чоловік і взяв її за руку. — Сподіваюсь, що цей час розставить все на свої місця і невдовзі я… Отримаю запрошення на прем’єру твого фільму.

— Неодмінно, — всміхнулась дівчина, а вже за мить Стефан пригорнув її до себе, невагомо поцілувавши у чоло.

Здавалося, що Дженні й досі відчувала той легкий дотик. А коли вона ступила на трап, в обличчя вдарив теплий вітерець рідного міста. Разом із ним в думках легким подихом пролунав голос Тео, який нагадав, що в неї гарна усмішка. Дженні автоматично розквітла на обличчі, чого жодного разу не відбулося при Стефану чи батьках.

Проїжджаючи такими знайомими вулицями, Дженніфер вдивлялася у перехожих, немов намагалась побачити Тео. Вперто ігнорувала дійсність — його нема. Навіть на хвилинку здалося, що вона божеволіла, відштовхуючи голос розуму… Але дівчина ладна була ризикнути, щоб мати хоч найменший шанс на те, що все було прикрою помилкою. 

Коли ж вони приїхали додому, то прислуга з неабиякою радістю зустріла молоду господиню. А головне — здоровою. Цей факт потішив мало не кожного з присутніх. Звісно, були не всі, але для Дженні було й цього достатньо.

Згодом, прийнявши прохолодний душ, Дженніфер обгорнула тіло пухким рушником і подивилася на своє відображення у дзеркалі. Жива, здорова і з рожевими щічками, яких торкнулася пальчиками. Але замість того щоб радіти цьому, з очей скотилася сльоза. Дженні міцно заплющила повіки, аби стримати інші. Та було марно. Як би вона не намагалась переконати себе у зворотному, а їй бракувало Тео. І цей сум віддавав неймовірною тугою у серці.

— Не хочу, щоб ти плакала… — до тремтіння у грудях пролунав позаду знайомий голос, а слідом Дженні відчула немов такий же ніжний дотик до своїх плечей.

З легкістю шовку долоні Тео ковзнули вгору, і Дженні ладна була розчинитися в тому теплі, яке розливалося тілом. Розплющивши очі, дівчина завмерла. Позаду себе бачила того ж хлопця, якого вималювала її уява: засмаглий, темноволосий і з такими ж очима, які слідкували за нею у дзеркалі. Навіть в ту мить, коли його вуста торкнулися ніжної шиї, погляду не відвів. Дженні розуміла, що це лише гра її уяви, адже Тео не міг бути в її ванній кімнаті. Втім, вона була вдячна, що ця ілюзія була такою досконалою… Хоча й недовгою. Але цього вистачило, щоб всередині зав’язалися мільярди вузликів, які породжувала її любов.

Як тільки Дженні спробувала відвести погляд, омана потрохи почала розчинятися у дзеркальній поверхні. І знову дівчина залишилась сама… Здавалося б, серце забилося зі ще більшим болем, але вона не заплакала. Більше жодних сліз. Бо Тео цього б не хотів.

Одягнувшись згодом у білий костюм, що складався із шортів і вкороченої сорочки, Дженні заклала волосся догори, аби не заважало. Прихопила сонячні окуляри й вийшла з кімнати. Вона не намагалась пройти непоміченою, адже сама не знайде могилу… Але, на щастя, зустрілась із матір’ю на сходах.

— Ти кудись йдеш? — здивувалась Бриджит, підійшовши ближче.

— Так. Хочу провідати Тео…

Дженніфер поквапилася одягнути окуляри, аби приховати свій сумний погляд, і спустилася дерев’яними сходами, сподіваючись уникнути зайвих розмов.

— Але ж… — продовжила мати, та одразу ж замовкла. Підійшла до донечки й обережно взяла її за руку. — Візьму сумочку і скажу Бруксу, нехай відвезе нас.

— Ні! — вирвалось схвильовано.

— Люба моя… Те що сталося — більше не повториться. Батько про це подбав, — обійняла доньку і турботливо погладила по спині, шепочучи біля вуха: — Брукс не скривдить тебе, а ми будемо спокійні, якщо знатимемо, що з тобою все добре.

Зрештою, довго переконувати дівчину не довелося і вже за пів години Брукс припаркував авто в тіні дерев перед кладовищем.

— Ми самі, — тихо попросила Бриджит, коли чоловік зробив крок слідом. 

Той покірно кивнув і залишився у затінку, спостерігаючи, як віддалялися жіночі постаті. Беззаперечно, після витівки Вілла та застережень, які слідом навалилися від містера Коллінза, у Брукса й бути не могло подібних думок. До того ж дізнавшись про вчинок одного з них, чоловік аж ніяк не поділяв такої поведінки. Звісно, він був на шість років старшим за Вілла, а тому й розуму теж було більше.

Атмосфера на кладовищі напружувала Дженніфер, але не через те, що таким було завершення кожної людини, а тому, що вона знову йшла до Тео. Свідомість запам’ятала кожний крок, і вже здалеку дівчина бачила місце його поховання у затінку. Відпустивши мамину руку, Дженні сама пішла вперед. Не плакала. Мужньо підходила ближче, навіть не звертаючи уваги на те, що могила була далі від інших, хоча так само доглянута.