Розділ 16

— Ми зробили помилку, Гекторе…

— Заспокойся, Шарлін…

Але голос Гектора затих в ту мить, коли з другого поверху пролунав звук битого скла. Теодор знову щось розбив. Подумки Шарлін припустила, що то могло бути — або дзеркало у ванній, або Тео розбив пляшку, яку взяв із собою. Жодного разу мати не бачила свого сина таким. Роздратування на її повчання було його максимумом, але тепер… Хлопець побивався за дівчиною, яку кохав і від якої залежала його свобода…

Для матері важко було бачити свою дитину розбитою, коли він дізнався про Дженні. А про те, якою була б реакція на звістку, що для неї він «мертвий» — Шарлін навіть боялась уявляти. Нічого доброго вона не чекала. Не одну годину вона благала відчинити двері, але Теодор ігнорував матір. Навіть, коли жінка подзвонила Гектору, не відбулося дива. Звісно, виламувати двері ніхто не став, натомість дали сину час вгамуватися. Не допомагало.

Доки батьки карталися докорами сумління за скоєне, Теодор… Власне і хлопець з’їдав себе через біль, завданий Дженніфер. Він геть близько не відчував пережитого нею, але й сам згорав від невідомості, а тепер ще й від провини за зіпсоване життя. Зробивши з пляшки лише два ковтки, Тео жбурнув її об стіну, збивши свої шкільні та університетські кубки.

Якщо донедавна хлопець вважав своє життя безхмарним, то тепер, завдяки гніву, підсвідомість безжально нищила його спогадами. Немов тепер вони в цій грі залишилися віч-на-віч, і вона пішла ва-банк, розкриваючи перед ним свої карти.

Паркер…

Віртуозний гітарист, з яким після завершення Гарварду Тео мріяв заснувати власний гурт, і який не раз підтримав Теодора на хвилях… Хоча востаннє за це поплатився власним життям.

Теодор знав про небезпеку — наближатися до подвійних хвиль без належної підготовки — але пішов і не вгледів, коли хвиля змінила шлях. Паркер був досвідченішим серфінгістом і на рік старшим. В Гарвард потрапив завдяки своїй наполегливості та гарним оцінкам, отримавши бажаний грант. Подібне навчання його сім’я не могла собі дозволити, але хлопець хотів здивувати батьків, і щоб вони пишалися ним… Не склалося.

За впертість Теодора тоді було забрано життя, а тепер ще одне. Так, Дженніфер жила, але яка ціна? А його власна?

Підсвідомість немов знущалась з нього, як на повторі видаючи той день, коли Теодора накривало потужними хвилями, відносячи до скелястого узбережжя. При черговій спробі вхопити повітря, серф вдарив хлопця по голові, але слідом його вхопили руки Паркера, не давши піти під воду. Втім, наступний бурун збив Паркера із серфа, заховавши під товщею води. Тео лише встиг побачити, з якою швидкістю його дошка неслася до скель. Кинувся слідом. Гріб щосили, яка в нього залишалася після боротьби зі стихією… Коли голова Паркера вигулькнула з води, Теодор зрадів і погріб швидше, але… Не встиг…

Після нападу Вілла хлопець забув і про цей день… Дотепер. Спроби заглушити сумління ревінням двигуна, закінчилися трагедією для дівчини, яку згодом обрало його серце. Це таке знущання долі? 

Теодор знову заплющив очі, а перед ними знову виникли забуті моменти в альтанці, яка не просто так здалася знайомою…

— Не бійся, це я, Тео, — промовив він вголос крізь сльози та розбиту посмішку. — Вибач, я знову налякав тебе… Думав, якщо одразу заговорю, то ти злякаєшся…

— Тобто так я не злякалась? — лунав навколо нього голос Дженні.

— Тому й перепросив за це.

— Ідіть геть.

Знову гірко всміхнувся, міцніше стуливши повіки.

— Не можу… — шепотів витираючи сльози.

— Чому це? Просто встаньте та йдіть звідки прийшли.

Тільки тепер Тео не всміхався, згадуючи кожен вечір, коли приходив на пляж, а вона не виходила. Боялась. 

— …Мене весь час тягне сюди. До тебе…

Теодор від розпачу підхопив кубок і жбурнув навмання, а слідом обхопив голову руками. Міряв кімнату знервованими кроками, вгамовуючи те шаленство, яке прагнуло розтрощити все довкола.

— Не завжди вдається зрозуміти усе й одразу, але на все свій час, Дженні… — зупинився пригадавши й цей момент. — Прокляття, чому мій час настав саме так?!

Немов зламаний паросток, Тео опустився на коліна. Не перший рік він згадував Паркера, вибачаючись, що його друга не стало через дурість. Що Паркеру не треба було його рятувати, бо Тео не заслужив на це… А тепер ще й Дженні.

— Іноді часу просто немає, Тео… Час має здатність закінчуватися. Мій спливає… І ти знаєш… Я втомилась.

Немов подих вітру пролунав її голос, а в Тео аж стиснулося серце, завмерши. 

«Тому її немає?» — подумав зі страхом, підвівши голову.

— Ні, ні, ні… Я бачив її. Вона жива… — переконував себе, а потім підхопився на ноги.

Вхопив свого смартфона і швидкими рухами ввів її ім’я в пошуку. Нічого. Невдоволено хмикнув, пригадуючи, що Коллінз ретельно подбав про це.

— В тебе нічого не вийде! — прошипів крізь зуби Теодор і почав шукати всю можливу інформацію відносно Коллінза. 

Принаймні статті про дружину він не всі прибрав, але їх, на жаль, було недостатньо. Роздратовано відкинув телефон убік і підсунувся до ліжка, сперши на нього голову. Безліч невтішних думок крутилося всередині, але жодної Тео не хотів сприймати. Хлопець переконував себе, що всьому мало б бути пояснення, вочевидь просто він ще не був готовим до цього.