Розділ 15

Дженніфер який раз милувалася своїм відображенням у дзеркалі готельного номера. Їй досі важко було повірити в те, що диво таки сталося, як і обіцяв Стефан. При згадці про нього, Дженні тоненькими пальчиками торкнулася своїх губ, які досі відчували поцілунок, який змушував серце боляче стискатися… Бо воно пам’ятало іншого. Губи судомно затремтіли, але Дженні глибоко вдихнула, на кілька секунд затримала подих і тільки потім сутужно видихнула. Поправила волосся, яке залишила розпущеним, і ще раз оглянула на собі сьогоднішню покупку. Ніжно-рожева сукня рівно до колін лагідно огортала витончену дівочу фігуру, стримане декольте обмежувалося не дуже широкими бретелями. Проте, сьогодні ввечері було прохолодно через зливу, яка пройшла над Берліном вдень, тому Дженні накинула зверху піджак кольору капучино, до якого прикупила туфлі із замші.  

Дивлячись у віддзеркалення, Дженніфер бачила милу дівчину, яка намагалась всміхатися, аби обманути всіх довкола, але тільки щоб нікому не спало на думку зазирати в її очі… В яких тепер хай і сяяло життя, але сум і біль звідти ще не скоро зникнуть. Як і з її душі.

— Дженні, мила, ти готова? — на ходу запитала Бриджит, увійшовши в її кімнату.

Дівчина всміхнулася ще ширше і нанесла на зап’ястки декілька крапель парфуму.

— Так. Дуже вже хочеться подивитися вечірнє місто! — промовила з такою легкістю, немов нічого погано в її житті не відбулося.

Відчинивши двері, Бриджит пропустила доньку вперед. Подумки раділа, що нарешті її дитина повернулася до життя. Звісно, як би Дженні не намагалась вдавати радість, а від материнських очей ніколи не приховається той потаємний біль, який ятрив їх. Дженніфер — через втрату, а Бриджит — через обман.

Коли їхнє авто прибуло до Бундестагу, то на них вже чекав Стефан з двома букетами ніжно-рожевих і бордових троянд. Бриджит аж охнула від такої несподіванки, а Дженні лише розгубилась. Втім, коли вони підійшли ближче, то дівчина з ввічливістю прийняла квіти, які так пасували до її вбрання. Навіть здалося, що Стефан знав про це. Саме тому Дженніфер обережно глянула на матір, яка милувалась своїми квітами, немов їй вручили чергового Оскара.

На вході довелося показати свої документи, адже столик зарезервовано на півтори години в ресторані, який розташовувався на даху Райхстагу. Звісно ж, для Дженніфер це все було дивним, бо вона не уявляла як таке могло бути. Адже це все одно що в Капітолії б влаштували подібну зустріч.

Вже в ліфті Стефан активно відповідав на запитання Майкла, але погляд постійно повертався до Дженніфер. Дівчина здавалась відстороненою від їхньої розмови й весь час пальцями вивчала пелюсточки троянд. Але Стефан милувався навіть цими рухами, особливо, коли Дженні ледь всміхалась. А коли ліфт зупинився на даху, Стефан ввічливо торкнувся її плеча, але дівчина знову здригнулась і квапливо вийшла першою. Втім, німець запитально подивився на Майкла, маючи на меті все ж таки порушити з часом і це питання. Сам не розумів, навіщо воно було йому потрібно, але не міг нічого вдіяти, якщо дівчина потребувала допомоги.

Завдяки тому, що Майкл був досить поважною особою навіть за межами Сполучених Штатів, забронювати столик в цьому місці вдалося досить швидко. А коли він назвав ще й ім’я поважного лікаря, то взагалі не було особливих проблем з охороною. Столик для них відвели такий, щоб звідти був найкращий краєвид. Все задля того, аби Дженні не думала ні про що погане. Принаймні наскільки це буде можливе.

Беззаперечно, Дженніфер тішилась атмосферою цього вечора як могла, але подумки вона була не тут. Вона бачила щиру радість на очах батьків, а також чималий захват у погляді блакитних очей навпроти… Але линула в зовсім інше місце, щоб поділитися своєю радістю з ним… Та Стефан постійно нагадував їй, чому вона тут і що їй потрібно рухатися далі.

— Ти подарував нам радість, Стефане, — сказала Бриджит, коли принесли десерт, але який Дженніфер не квапилась куштувати, милуючись ним і розписами шоколадного сиропу по тарілці.

— Це моя робота, фрау Коллінз, — ввічливо відповів лікар. Всміхнувся їй і подивився на задумливу дівчину поряд із нею. — Втім, я лише хірург, а швидкість відновлення залежала від бажання Дженніфер одужати.

Дівчина відвела погляд у сторону на вечірнє місто, яке ще більше занурювалося у сутінки, засвітлюючи вдалечині все більше вогнів. І ненавмисно Дженніфер знову пригадала важкі місяці у суцільній темряві. Про Тео згадувати не потрібно було — вона його ні на мить не забувала. Вкотре, при цій думці, її підборіддя затремтіло. Мабуть, чим більше вона триматиме цей біль в собі, тим більше його накопичуватиметься…

— З вашого дозволу… — несміливо промовила Дженні, підвівшись.

— Тобі погано?! — заметушилася мати, й собі підвівшись, але дівчина простягнула долоню, аби зупинити її.

— Все добре, мамо. Хочу трохи дихнути свіжим повітрям.

Звісно ж, таке бажання виглядало дивним та неправдоподібним, оскільки тераса була відкритою. Але вони все розуміли. Принаймні батьки. Стефан же спершу дивився у слід дівочій постаті, яка віддалялася до краю даху, а потім на Коллінзів досить напруженим поглядом. Можна було б не помилитися у ствердженні, що німець хотів пояснень.

— Може, все ж тепер розповісте, що сталося з вашою донькою після аварії? Розумію, що це не моя справа, гер Коллінз, але… Їй не лише хірург потрібен був.

Стефан не зводив очей із подружжя, дивлячись на яке, ставало ще більше очевидним те, що і вони розуміли це.