Розділ 14

Телефонний дзвінок змусив Теодора кволо розплющити повіки. Навкруги була напівтемрява, а на грудях лежало щось тверде. Фото у рамці, яке хлопець весь час обіймав, доки спав. Озирнувшись, Тео усвідомив, що весь день проспав у кімнаті Дженні, а його навіть ніхто й не збудив… Отже, сюди дійсно ніхто не приходив. Або ж… 

Знову пролунав дзвінок і Тео прийняв виклик, відклавши фото вбік.

Зак.

— Щось знайшов?! — вигукнув схвильовано, остаточно прокинувшись та сівши на ліжку.

— Та як тобі сказати… Все досить дивно… — і на якусь мить Зак замовк, що не дуже сподобалося Тео. Хлопець почав нервувати, але друг поквапився розповісти все, про що дізнався: — Ледве розговорив знайомого з відділка. Як виявилося, він в той вечір був на зміні коли поступив виклик на 911. Втім, Тео, він був досить настороженим, розповідаючи мені про це…

— Гадаєш, його залякали?

— Впевнений. Можливо, не тільки твій батько намагався щось приховати… Та Нік розповів про спробу зґвалтування тієї самої дівчини, але я не розумію…

— Звідки я там опинився?

Зак знову замовчав.

— Зі слів Ніка, тебе знайшли ледь живим, але жодного слова про те, чому ти був там.

Слухаючи його, в Теодора аж скрипнули зуби. Він зробив декілька напружених кіл кімнатою, а перед очима досі було його тіло біля дівчини — таки не сон і не марево.

— А що відомо про нападника? — з якоюсь ненавистю запитав Тео.

— Вілл Коннорс, охоронець дівчини. У місцевій в’язниці, але невдовзі має відбутися суд. До речі, йому інкримінують не лише напад на дівчину, а ще й завдання особливо важких травм. Тобі. Але про це говорять ледь не пошепки, бо була вказівка згори…

— Прокляття… Батько напевне заодно з цим…

— Майкл Коллінз. Інформації про нього, звісно ж, не так вже й багато, чоловік не надто публічний. А от його дружина має власну зірку на Алеї Слави, але за останній час підчистили інформацію навіть про неї та про доньку…

— Знайди все, що зможеш… І влаштуй мені зустріч з тим типом, але щоб ні батько, ні Коллінз не звідали про це.

— Ти ж розумієш, що занурюєшся до двох розлючених акул? — зітхнув Зак, на що Тео зміг лише криво всміхнутися.

— Одна з них — мій батько, отже, і я можу бути небезпечним. А що дізнався про аварію?

В динаміку почулося таке ж важке зітхання.

— Там ще більше чорних плям, але Нік про це нічого не знає…

— Нехай знайде тих, хто знає! 

— Добре. Але… Тео, ти ж розумієш, що вони не просто так приховують це.

— Авжеж. І саме тому ми мусимо дізнатися правду.

Завершивши розмову, Тео відкинув телефон на ліжко й занурив пальці у волосся. Завмер і затамував подих, але спроби знайти відповіді чи пояснення батьковим діям — були для нього недосяжними. Повільно підійшов до скляних дверей і подивився на океан. Подумки припустив, що й дівчина мала б любити цей краєвид, оскільки вікна були великими й не прикритими нічим. Намагався бодай щось пригадати про неї, але нічого не було окрім тих жалюгідних спогадів від нападу. Принаймні тепер хоч в чомусь він був впевненим.

Повернувшись до ліжка, Тео ще раз оглянувся, немов мав би тут бути раніше. Але, на превеликий жаль, в спогадах було порожньо. Світло не вмикав, аби не привернути до себе зайвої уваги, раптом хтось би був неподалік. Натомість увімкнув на телефоні ліхтарика й підійшов до гардероба. Почувався збоченцем, торкаючись дівочих речей та м’якої білизни, уявляючи дівчину одягненою у все це. Скрізь відчувався її парфум, який лише підсилював його уяву. Тео з насолодою заплющив очі, адже аромат здавався до болю знайомим. Водночас його серце вигравало дивну мелодію, дуже схожу до тієї, яку він наспівував на пляжі.

— Це була вона… — прошепотів він. — Але чому вона нічого не сказала мені?

Запитання без відповіді. Принаймні він ще не мав її, але знав, що неодмінно дізнається правду. Втім, Теодор не покладався на те, що батьки щось йому скажуть, інакше б вже давно це сталося.

Телефон у руці задзижчав та завібрував. Дзвонила «мама». Відповідати Тео не квапився, але знав, що вона не вгамується доки не почує його. Тому відповів.

— Теодоре, де ти?! Я весь день намагаюсь до тебе додзвонитися! Вже час додому…

— Не сьогодні, мамо.

У відповідь ненадовго постала тиша і легке дихання Шарлін в динаміку. Звісно ж, жінка напружилася та здивувалася такій реакції з боку сина. Розуміла, що її надлишкова турбота рано чи пізно не сподобається Теодору, але вона дійсно хвилювалася.

— Ти навіть на вечерю не приїдеш? — вже обережніше запитала вона.

— Ні. Не голодний. Я втомився і хотів би відпочити.

— А де ти?

— У друзів. Добраніч.

Коли ж він завершив виклик, то ще якийсь час дивився на екран, на якому висвічувалося понад двадцять пропущених дзвінків. Теодор був впевненим, що більшість — саме від мами. Втім, він напевне не повернеться додому, доки не знатиме, як слід діяти далі з усім цим. До Дрейка тим паче не піде, а про Стеллу й мови не могло бути. Зак міг би допомогти… Хоча, а чому б і тут не переночувати, якщо вже нікого нема?