Розділ 13

Для Дженніфер важко було звикнутися з думкою, що тепер знову потрібно набратися терпіння. Але вона все ж довірилася словам лікаря Шварца і терпеливо чекала. Та й дівчина не мала жодного права здаватися, особливо тепер, коли лікар запевнив, що зір невдовзі повернеться. За минулий тиждень вона навіть звикла до голосу Стефана та його постійної присутності. Навіть декілька разів посміхнулася у відповідь на його жарти, і вже не смикалась, коли він торкався її руки.

Попри те, що Дженніфер почувалася досить добре, лікар порадив затриматися ще на тиждень. Насправді ж Стефан все більше не готовий був відпустити американку. Від себе.

Саме так, це стало несподіванкою в першу чергу для самого німця. Оскільки в часі між операціями, що Стефан проводив поряд із Дженніфер, він дедалі більше прив’язувався до неї. А бачачи дивовижну посмішку на її обличчі, чоловік й собі починав всміхатися.

— Привіт! — пролунав радісний голос Стефана, привернувши дівочу увагу.

— Привіт, — голос Дженні був сповнений меншого ентузіазму. — Жодних покращень…

Дженніфер не встигла договорити, бо Стефан бадьоро перебив, як завжди, поквапившись взяти її долоньку у свої.

— Ми про це вже говорили, Дженніфер. Не втрачай віри.

Зовсім трохи погладив ніжну шкіру, а заразом насолоджувався, що вона більше не висмикувала своєї руки. Без жодних перебільшень Стефан тішився цьому. Ба більше, чоловік навіть почав затримуватися в клініці або користувався найменшою нагодою, аби тільки бути поряд із нею.

Не залишився й поза увагою той факт, що Коллінзи неабияк симпатизували німцю, кожен раз радіючи порятунку доньки.

— Ви всіх своїх пацієнтів так втішаєте? — запитала Дженні, досі відчуваючи його теплі долоні.

Стефан всміхнувся, уважно вдивляючись в її очі. Приємно було й те, що Дженніфер вкотре ніяковіла в його присутності. Втім, не менше тішило те, як її зіниці ледь реагували на світло. Але Стефан чекав, коли вже остаточно станеться диво. Звісно ж, він бажав бути поряд, чого ніколи не дозволяв собі відносно інших пацієнтів.

— Це моя робота, Дженніфер, — з неабияким теплом у голосі промовив Стефан, а у відповідь виникла вже звична невпевнена та сором’язлива усмішка. І знову чоловік впіймав себе на думці, що бажав торкнутися її рожевої щічки… Хоча б було справедливо визнати, що не тільки. І це лякало його.

Втім, така увага лякала навіть Дженні, хоча й вона встигла звикнути до присутності лікаря. Про батьків дівчина не переймалась, адже чула наскільки ті добродушно ставилися до нього. Дженніфер чудово розуміла, що відчуття вдячності захопило їх. Іноді мамин захват втомлював її, а особливо, коли та нахвалювала лікаря Шварца за його вмілі руки. Однак для Дженні то все не мало значення — вона лише намагалася не опускати рук і вірити в краще, про що колись казав їй Тео.

Черговий день закінчувався для Дженніфер думками про Тео і спогадами про нього, які вона досі боялась викинути зі свого життя. Знову вона виливала свій біль на диктофон, який терпеливо вислуховував її. Як завжди, під кінець своєї сповіді Дженні плакала і притуляла до грудей той шматок пластику, немов тепер він був найціннішим для неї.

«Я не знаю як так сталося… Ти не залишаєш мого серця… Раніше я думала, що неможливо так швидко полюбити когось, але… Це сталося… Ти тільки не залишай мене…» — звучала так остання нотатка перед тим, як Дженні заснула.

В ту ніч їй знову приснився Тео. Вони сиділи в альтанці, переплівши свої пальці, які Тео час від часу цілував. Поряд із ним Дженніфер почувалася щасливою і коханою… Хоча знала, що він ніколи не скаже про це. І з болем у серці прокидалася, витираючи сльози, які крізь сон важко було стримати.

— Доброго ранку, сонько! — почула голос Стефана й автоматично напружилась.

Вдавати, що спить було марно, тому повільно розплющила очі. Стефан стояв неподалік, уважно читаючи її карту й інколи поглядаючи на неї. Втім, Дженніфер розгублено дивилась на нього і зовсім трохи ніяково всміхнулась промовивши:

— У вас гарні очі…

Стефан ледь всміхнувся, але майже одразу завмер, подивившись на неї. Він і сам не очікував такого збентеження й тим більше, що розгубиться, коли побачить її очі живими. Відклавши карту на столик неподалік, Стефан у два швидкі кроки підійшов до ліжка і дістав з кишеньки ліхтарика. Декілька разів блимнув у прекрасні очі перед собою, які враз автоматично смикнулися. Слідом невпевнена, але щаслива усмішка все більше розквітала на обличчі Дженніфер. Хоча що там казати, Стефан всміхався не менше, бо він чекав цієї миті.

— Я бачу вас… — схвильовано прошепотіла Дженні, відчувши, як чоловік торкнувся її щоки, щоб стерти сльози.

Стефан очікував сліз радості, як то бувало зазвичай з іншими пацієнтами, але він ніколи не думав, що сам розчулиться більше звичного.

«В Дженніфер таки надзвичайна усмішка…» — промайнуло в думках лікаря, коли він легенько провів пальцями по мокрій шкірі.

Піддавшись незрозумілому тяжінню, Стефан нахилився вперед і обхопив її губи своїми. Дівчина не відштовхнула, але завмерла, не розуміючи того, що відбувалося тепер. Відчувала ніжний поцілунок з легким свіжим присмаком, який перемішувався із парфумом Стефана… Але крізь який долинав терпкий та змішаний з океаном аромат Тео. І при згадці про нього Дженні заревіла, немов її хто знову занурив в ті дні.