Розділ 12

Холодні хвилі знову накривали з головою, але Теодор борсався з усіх сил, аби тільки не втратити шансу врятуватись. Вкотре. Тепер він розумів, що це лише сон, але не міг прокинутися. Навіть знаючи, що не потоне, страх за життя паралізовував Тео. Тільки от цього разу йому здавалося, що цей раз буде останнім…

Ковток солоної та крижаної води обпікав його рота, але виштовхнути її в нього не стало сил… Наступної миті Тео поглинула темрява, яка не просто лякала, а змусила подих зупинитися разом із серцем… Здавалося б, вже звичне жахіття перейшло на новий рівень, якого Теодор не розумів і не сприймав. Кволий серцевий ритм нагадував йому, що він досі живий, але в темряві, в безвиході… Попри сон, Теодор відчував смак солоної води, яка віддавала водоростями та піщаним присмаком. Щось подібне він відчував, коли не втримався на дошці й пішов під воду, а коли потужна хвиля викинула його на берег, то добряче загорнув ротом піску.

Втім, за мить Тео відчув чийсь дотик. Його тягнули на поверхню, але він ніби й не рухався, занурюючись в невідомість.

Розуміючи, що це досі був сон, Теодор вагався розплющити очі. Він не відчував більше холоду, а навпаки — дивовижне тепло розливалося його тілом, відчував під собою кожну піщинку та легкий подув вітру. З кожним подихом Тео починав думати, що це все ж таки не сон, бо це нелогічно… Та й однозначно що і не смерть. Задумавшись, хлопець все ж підвівся й сперся ліктями на коліна.

Перед ним розлігся абсолютно втихомирений океан, який більше не лякав своїми валами та кудлатими гривами. Несміливо хвилі одна за одною підбиралися до берега — подражнилися й одразу ж тікали назад. Сонце не палило, але досить приємно ніжило у своїх теплих променях. І невимовна тиша навкруги змусила Теодора всміхатися, вдихаючи аромат свободи, якої він так довго шукав. 

 На декілька секунд стулив повіки, але раптово почув чийсь радісний голос:

— Я бачитиму!

Розплющивши очі, хлопець побачив неподалік самотню постать, яка, як і він, милувалася краєвидом, простягнувши ноги до хвиль. Немов чиїмись руками керований, Тео підвівся й невпевнено підійшов до незнайомки. Її радість і мелодичний голос притягували до себе, і він розумів, що хотів бути ближче до неї. Можливо, щоб раптом чогось не проґавити, якщо вона знову щось скаже.

— Бо ти заслуговуєш цього, — зірвалося з губ Тео, а підійшовши, він сів позаду неї й обійняв. Не розумів своїх рухів, але відчував життєву потребу зробити це.

Здавалося, що тепер тіло ладне було розірватися на мільйони часточок, аби тільки бути поряд. Чомусь навіть стало байдуже, що відбувалося насправді, бо ці миті відчувалися для нього найкращими… Хоча й оповиті таємницею.

— Але ти цього не побачиш…

Тео не розумів цих слів, але йому заболіло від них десь під лопаткою. Нахилився до світлого волосся і вдихнув їхній запах, який змішувався з океаном. Ніжна долонька торкнулася його руки, віддаючи незрозумілим поколюванням і теплом, але від яких все тіло напружувалося. А це ще більше бентежило Тео, бо він не пам’ятав її… Здається.

Та коли дівчина здригнулась, а слідом почувся її плач, спогади невимушено нагадали йому про пляж… І незнайомку, яка плакала на самоті.

— Не варто плакати… — вирвалося з його грудей і притулив дівчину ще сильніше до себе. Адже саме це хотілося йому зробити тоді на пляжі… Але чому? — В тебе чарівна усмішка…

— Але тебе нема…

Хотілося сказати, що «ось же я», але натомість вирвалося:

— Я завжди буду поряд…

А слідом, прикривши повіки, Тео потягнувся вустами до скроні дівчини, обіймаючи, як найбільшу свою цінність. Поцілував у щічку, насолоджуючись надзвичайними миттями, хоча й такими незрозумілими. Та він ладен не прокидатися, хай би тільки цей сон не закінчувався.

Втім, коли незнайомка повернула до нього своє обличчя, Тео розгубився. Це була та сама дівчина, яку він бачив у реальності… Вона обережно торкнулася його вуст пальчиками, а він тонув у її небесних очах та янгольській усмішці. Вона сяяла щастям, тільки от Тео не розумів причини.

— Ти прекрасна — пам’ятай про це… — прошепотів Тео, накривши тремтячі губи глибоким поцілунком. 

Такі знайомі відчуття… До болю в серці… Бо Тео розумів, що вона не просто перехожа… Він забув саме її.

Кожна мить наповнювала його силою та впевненістю і чимось іще… Чимось теплим і ніжним, від чого його серце навіть крізь сон билося у невідомому раніше ритмі. Та з кожним поцілунком цей стукіт ставав дедалі гучніше та швидше, немов в його душі зароджувалася нова зірка… Або ж вже була там…

Та дівчина в його обіймах почала розчинятися, а він намагався втримати її, хапаючи руками повітря. 

— Ні… Ні… Не йди!

— Ні! Повернись! — крикнув Теодор, прокинувшись щойно дівчина зникла у сонячних променях. Сів на ліжку і, важко дихаючи, схилив голову. Допоки ще він буде в цій невідомості?

Натомість Тео відчув легкий дотик до своєї спини.

— Ей, ти чого? — почув він сонний дівочий голос.