Розділ 11

— Будь ласка, не треба більше цих зустрічей, — стримано попросила Дженні, щойно вони з мамою вийшли з будівлі. — Зі мною все добре, мам…

— Дженні, але ти стільки пережила…

— І я з усім впораюсь. Просто дайте мені час подолати це.

Бриджит важко видихнула і коли вже підійшли до автівки, то допомогла доньці сісти на заднє сидіння. Всередині ж розмову було поновлено, оскільки Дженніфер не бажала щоразу до неї повертатися. Сподівалась, що зможе хоч сьогодні достукатися до мами.

— Я не хочу, щоб в моїй душі копирсалися, мам. Так, мені важко через все це, але… Мені не психолог допоможе.

— Ми хвилюємося…

— Знаю, але просто дозвольте хоч в цьому бути вільною…

Постала мовчазна тиша. Хіба що було чути лише їхні подихи та водія, який уважно слідкував за дорогою. Аж раптом Бриджит з надією запитала:

— Може, прогуляємося набережною? Сьогодні гарна погода…

— Вона завжди тут гарна, мам, — зітхнула Дженні, чудово розуміючи, що таким чином мати хотіла підняти їй настрій. — Добре, пройдімось.

Навіть така згода була для Бриджит радістю. Боячись втратити слушну мить, вони з Майклом знайшли одного з найкращих психологів у Лос-Анджелесі, аби тільки їхня донька мала належну підтримку. Іноді здавалося, їхніх зусиль було недостатньо, а чути крізь тишу в будинку, як щоночі плакала їхня дитина — ставало дедалі нестерпніше.

Крокували набережною вони у тиші, подекуди пригадуючи минулі прогулянки та дитинство. Дженніфер всміхалася при кожному спогаді, коли поновлювала ті кольорові картинки, але яких не бачила тепер. Та трималася мужньо, немов дійсно вже звиклася з цим, хоча смуток підступно підкрадався до її грудей.

— Дженні?! — пролунав неподалік знайомий голос, від якого Дженніфер міцно стиснула мамину руку.

— Все буде добре, люба, — прошепотіла мати, доки Евелін підходила до них.

Тепер уникнути цієї зустрічі напевне не вдасться, але Дженні сподівалась, що за сонячними окулярами та з мамою поряд, Евелін нічого не помітить.

— Дженні, мені так прикро… — винувато промовила Евелін, зупинившись перед ними. Краєм ока дівчина помітила застережливий погляд Бриджит і тому ретельно добирала слова. — Ти… Я розумію, що образила тебе…

— Пусте, — відповіла здавленим голосом Дженні, повернувши обличчя на голос та аромат парфумів подруги. Виглядало досить правдоподібно й Евелін навіть не підозрювала, що за темними скельцями окулярів приховувався безжиттєвий погляд. — То все в минулому, Евелін… 

— Ти чесно не ображаєшся? Я думала, що через мене ти…

— Ні, не через тебе… — до горла Дженні знову підійшов гнітючий клубок, від якого захотілося закричати. Бриджит відчула, з якою силою донька вчепилася в її руку. — Вибач, але ми з мамою хочемо прогулятися. На самоті.

— Звісно… Але я рада була побачити тебе, Дженні… І що ти не ображаєшся на мене.

Та Дженні не відповіла, стримано кивнувши й повернувши обличчя до мами. Вона навіть не уявляла, що настільки важко буде зустрітися з подругою… А пригадуючи її останні слова, які вже тривалий час крутилися в голові, то й взагалі мала сумніви щодо того, чи були вони подругами насправді. Коли втрачені після аварії фрагменти почали складатися до купи, то для Дженні відчуття були ненайкращими, але на якийсь час вони заглушили той біль, який вона відчувала після знайомства з Тео… І його втратою. Втім, все одно неприємно було, що Евелін посягнула на Шона, знаючи в той час, що він подобався саме Дженні. А потім ті слова…

Дзвінок маминого телефона повернув Дженні у реальність від її сумних думок. Побачивши, що дзвонив чоловік, Бриджит вже звично напружилася, але й не хотіла при доньці відповідати.

— Ти не проти? Маю важливу розмову…

— Йди. Я залюбки побуду на самоті, — Дженні ледь всміхнулась і, прислухаючись як віддалялися мамині кроки, заплющила очі та обійняла себе руками, немов ця підтримка була дієвіша за будь-які інші.

Вітер з океану лоскотав її шкіру, яка ніжилася на сонці, та полохав волосся, яке вона вкотре поправила. Шум хвиль та голосів навкруги, малювали тьмяні візерунки в її уяві, а пташки вгорі супроводжували їх різнобарвними спалахами. Дженніфер мимоволі всміхнулась… Знову намагалась намалювати в уяві контури того хлопчини, який вкрав її серце разом із життям. При згадці про Тео її губи затремтіли, але вона одразу ж прикусила їх, бо вчора на могилі вкотре пообіцяла не плакати й бути сильною…

Грайливий вітер не стихав, але дарував неймовірну легкість, від якої дівчині хотілося розчинитися в ньому й полетіти разом із ним… До Тео. Натомість Дженніфер почула легку мелодію неподалік, яку приносив до неї цей жартівник. Чиєсь мугикання здавалося якимось чарівним співом сирен, бо дівчина відчувала тремтіння тембру голосу, який вимальовував дивовижні стежки на картинці перед нею.

— Тео… — зірвалося з її губ зовсім тихо, а слідом й вирвалися сльози, які стримувала при мамі. — Мені так не вистачає тебе…

Провела тремтячою долонькою по своєму плечі, немовби то саме він обіймав її в цю мить. А замість вітру то був його подих.

— Краще б ти забрав мене з собою… — шепотіла ледь-ледь, доки не почула голос, від якого її серце ладне було розірватися на мільйони часточок: