Розділ 9

Декілька днів поспіль Дженніфер відмовлялася від будь-яких розмов про те, що сталося. Їй здавалося, що тепер життя повернулося геть в інший бік. Майже як в американських гірках — спершу вгору, а з найвищої точки — стрімко вниз. Тільки от для Дженні відчуття були такими, немов її просто викинули… Вкотре дівчина плакала, згадуючи кожне слово Тео, кожен його дотик… Його поцілунки були такими солодкими, але тепер віддавали такою гіркотою. Вона не розуміла, чому так краялося її серце, але намагалася забути про все це, як про страшний сон, в якому вона тепер жила… Забути про Тео, який запроторив її сюди.

При думці про це, Дженні заплакала ще дужче, бо щось всередині з болем стискалося, не бажаючи виривати його звідти. На мить дівчина затамувала подих. Невже так швидко Тео встиг знайти місце в її серці, що воно вперто не хотіло відпускати його?

— Ти забрав все… — зі ще більшим болем вимовила вона, уткнувшись обличчям в подушку. Тільки тепер із грудей вирвався крик відчаю, який Дженні стільки часу стримувала. — За що?!

Але відповіді не було. Ні в неї, ні в батьків… Навіть у Тео.

— Дженні! — почула мамин голос, а слідом за ним квапливі кроки. Згодом материнські руки обійняли її та приголубили. — Тихіше, люба моя. Я поряд…

Втім, для Дженні цього недостатньо. Попри спроби Бриджит заспокоїти доньку — результату жодного не було. Дженніфер ще більше заходилася в сльозах, бо всього було забагато для неї, але відчувала, що потребувала лише одного…

— Як Тео? — схлипуючи запитала вона, а в Бриджит ще дужче стиснулося серце.

— Не варто…

— Що з Тео?! — насторожено наголосила дівчина, відсторонившись. А слідом почула, як важко мама зітхнула, від чого на очі Дженні виступили нові сльози. — Він…

Та Бриджит міцніше пригорнула дитину до себе, але від маминої мовчанки дівчина зайшлася ще дужче.

— Тео… — видихнула з жалем Дженні, ховаючись в маминих обіймах.

Важко було видати бодай якесь слово. Для матері було нестерпно дивитися, з яким болем донька побивалася за тим, хто зруйнував її життя. Мабуть, саме тому Бриджит не бачила іншого та кращого варіанту, ніж цей. Так, жінка не мала достатньо часу, щоб як слід обдумати це, але тепер… Все сталося так зненацька, що й практично вона і не збрехала… Хоча несамовитим болем супроводжувався плач доньки, але нехай краще переплаче і забуде, аніж далі житиме з цим тягарем.

— Можна мені до нього? — трохи згодом запитала охриплим голосом Дженні, цим самим заставши Бриджит зненацька.

Мати легенько колисала донечку в обіймах, тепер вже обережніше обдумуючи свої слова.

— Так, мила моя…

— Завтра.

— Добре, — сутужно видихнула Бриджит, тамуючи в собі той розпач, що панував тепер в ній. — Все буде добре, сонечко. Все мине…

Під мамин подих та рух її пальців у волоссі, Дженні зрештою заснула. І тільки тепер, Бриджит змогла пустити сльозу. Прикриваючи рот долонею, вона залишила кімнату і поквапилася до чоловіка. Як завжди, знайшла його в кабінеті.

Побачивши занепокоєну дружину, Майкл майже одразу підвівся і підійшов до неї.

— З Дженні щось сталося?!

Та Бриджит мотнула головою і кинулася в його обійми, давши волю сльозам. Майкл тепер остаточно спантеличився, але рук не забрав, притиснувши дружину ще дужче до себе. Дещо вгамувавшись, Бриджит зовсім трохи відсторонилася від чоловіка. Він зазирнув в її очі та наче не впізнавав їх, аж стільки там було жалю змішаного ще з чимось.

— Що сталося?

— Дженні хоче, щоб її відвели до Тео…

— В жодному разі! — вигукнув Майкл, враз відчувши, як до обличчя підступила кров.

— Я… Вона…

Бриджит не знала навіть, як вимовити це вголос. Майкл напружився, взявши дружину за плечі.

— Бридж, що сталося?

— Вона думає, що Тео помер…

На мить Майкл завис, ледь ворушачи губами, але подумки прокручував почуті слова. Бриджит пояснила як так сталося і вже знову зібралася заплакати, як чоловік зупинив її.

— Заспокойся, — сказав упевнено, поцілувавши в чоло. — Будь біля Дженні, а за все інше я подбаю…

— Але що як вона дізнається?

— Не дізнається. Все.

І не сказавши більше ні слова, Майкл прихопив свій телефон та пішов геть. Стискаючи щелепи, він набрав номер. На вулиці кивнув охоронцям, аби йшли з ним, але абонент досі не відповідав. Майкл знову набрав номер, але цього разу майже одразу виклик було скинуто. Роздратовано Коллінз набрав ще раз, та за мить почувся не менш роздратований голос, але говорити Майкл волів сам.

— В тебе є двадцять хвилин, щоб дістатися Бальмонта, інакше ти жодними грішми не відкупиш його. Чекатиму на пірсі.

І вимкнув. Злився на себе, на нього і на всіх довкола, але ситуація, яка неочікувано склалася з подачі Бриджит, руйнувала всі його наміри. Втім, водночас доля немов сама показувала напрямок, як слід рухатися далі, аби донька змогла хоч якось відпустити минуле.

Майже за сімнадцять хвилин автівка Коллінза оминула паркування й попрямувала безлюдним пірсом до авто попереду. У світлі ліхтарів та місяця згори атмосфера навкруги здавалась не такою вже напруженою. Принаймні на обличчях чоловіків його було задосить. Вийшовши з автівки, Майкл подав знак своїм хлопцям не втручатись, а поглядом зважував Гектора навпроти. Так, Коллінз здивувався, що той приїхав вчасно попри їхню взаємну неприязнь, але чомусь не відчував полегшення від цього. Бо розумів, про що муситиме просити?