Розділ 6

«Та звідки ж ти взявся?» — роздратовано думав Теодор, дивлячись з-за альтанки їм услід.

Як і постаті, їхні голоси поступово віддалялися. Але все ж хлопець із полегшенням зітхнув, переконавшись, що охоронець його не помітив. Ошелешено Тео сів на край альтанки й повільно провів пальцями по своїм губам, заразом поправивши свій пах. Мабуть, саме через це його збудження не згасало, бо досі відчував на вустах її посмак. Тео намагався зрозуміти, що ж насправді найшло на нього… Чи то навіть на них. Але пояснень він не мав. Окрім невагомої паволоки на губах, дивного трепотіння у серці та пульсацію в шортах. Десь Тео розумів, що не мав права так чинити, користуючись тим, що дівчина була незряча… Але… Ще нікого він так не жадав, як Дженні. Навіть самому стало дивно, що за такий короткий час і всього лиш декілька незграбних зустрічей, він став немов одержимим нею…

Сидів же Тео в альтанці, можливо, хвилин з десять, коли почув чийсь вереск, який вирвав хлопця із його роздумів. І тільки миттю згодом до Теодора дійшло, що то кричала Дженні. Підхопившись на ноги, він щодуху помчався до будинку, перестрибнувши поруччя. Страх скував його груди, але ноги не зупинялись. Дорогою знову пролунав наляканий крик дівчини, а згодом гуркіт, нібито щось розбилося. Вбігши з боку тераси всередину, Тео захолов на місці побачивши, як над Дженні схилився той здоровань, затуляючи її рота, а руками облапуючи тендітне тіло.

Втім, без жодних роздумів Тео кинувся на нападника. На ходу заніс кулак в голову чоловіка, чим спромігся сполохати того й відвернути від наляканої дівчини. Дженні заходилась істеричним риданням, яке перепліталося із судомним диханням, намагаючись відповзти в бодай якийсь куток. Та коли Тео втратив пильність, Вілл одразу ж завдав удару у відповідь, але хлопець лише на мить похитнувся. Відчайдушно кинувся на чоловіка, спершу вдаривши кулаком, а одразу ж слідом замахнувся щосили ногою, відкинувши здорованя на кілька кроків назад. Вже за мить від наступного удару Теодор відчув скимний біль у травмованому раніше ребрі, але завдяки цьому Вілл знову відкрився. Ігноруючи пекельне ниття в тілі, Тео наніс нижній аперкот в його щелепу, а далі ще одного удару завдав у скроню. Після чого чоловік впав додолу. З болем перехопивши повітря, хлопець із жахом глянув на Дженні — всю в сльозах, яка обіймала себе руками, ледь погойдуючись.

— Тихіше, маленька, все позаду… — важко промовив Тео, обійнявши її. Дістаючи мобільний він не переставав, пригортати дівчину до себе, аби заспокоїти. Хоча не розумів, як це було можливо в цьому випадку. — Треба викликати поліцію…

Та Дженні продовжувала плакати, все більше тулячись в міцні груди, зминаючи тремтячими пальчиками його футболку.

— 911… — почувся в динаміку голос диспетчера, але Тео навіть не дав договорити.

— Напад на дівчину в її домі… Здається, вона шокована… 

— Назвіть свою адресу, сер.

— Та не знаю я! Я прибіг на крик… Нападник досі тут…

— Залишайтесь на зв’язку, сер, поліція та швидка вже їдуть.

— Та тут я… 

Але вже за мить телефон випав з рук, коли в плече Тео прийшовся удар ноги. 

— Сер, ви мене чуєте? — лунав голос в динаміку.

Та лютуючи, Вілл знову звів кулака над його головою. Тепер Тео лише встиг відштовхнути Дженні в сторону, аби вона не постраждала, і одним ударом ноги відкинув охоронця далі від неї… Втім, той досить швидко знову вчепився у хлопця, який все йому зіпсував. Удар і ще один… Але краєм ока Тео лиш встиг помітити дівчину, яка налякано намагалась намацати телефона. З гаджета досі лунав жіночий голос, на який упевнено рухалася Дженні, заливаючись слізьми та схлипами, доки Теодор щодуху намагався вберегти її. 

— Сер…

— Будь ласка, швидше… — крізь ридання, перемішані з важкими чоловічими стогонами та глухими звуками, промовила Дженні, схопивши телефон. Знову почула, як щось з гуркотом впало на підлогу, а щось гучно розбилося, від чого серце наляканої дівчини стискалося ще дужче. — Він вб’є Тео…

— Заховайтесь в безпечне місце, міс, — жінка продовжувала давати настанови, та від них Дженні розгублювалась ще більше.

— Але ж я сліпа… — тремтячим голосом  вимовила дівчина.

Та наступної миті чиїсь руки обхопили її, від чого вона лише скажено закричала на скільки було сил.

— Дженні… Все добре, — простогнав Теодор і замовк.

— Тео… 

Та він не відповів. Натомість тремтячими кінчиками пальців Дженніфер намагалась обмацати контури його обличчя, але защеміло у грудях, коли відчула щось липке. Кров…

— Будь ласка, Тео…

Знов і знов торкалась його, ворушачи за плече і намагаючись пробудити його. Та від цього Дженні ще більше починала тремтіти, а її ридання поступово почало змішуватися із сиренами, що лунали все ближче, пробиваючись у її свідомості різнобарвними спалахами, серед яких вона немов бачила ледь помітні вогники від силуету Тео на її колінах. Кілька секунд опісля двері з гуркотом відчинилися, але Дженні міцно обійняла тіло Теодора, немов захищаючи тепер його. Слухаючи, як стрімко до неї наближалися чиїсь кроки, вона плакала ще сильніше.

— Міс… — промовив поліціянт, розгублено зупинившись посеред кімнати. — Як ви, міс?