Розділ 5

Коли Бриджит знову завітала до доньки, Дженні все ж вийшла зі свого укриття, яке здавалося їй надійною фортецею. Принаймні раніше. Останнім часом їй здавалося, що в цьому домі було забагато людей.   

— Люба моя, — промовила Бриджит, беручи долоньки дочки у свої. Повела за собою на терасу, але Дженні спинилась почувши гуркіт хвиль. — Щось трапилось?

Мати не могла зрозуміти, що не так, тому стурбовано вдивлялась спершу в обличчя доньки, а потім на Вілла позаду.

— Все добре, просто не хочу туди… Там вітер.

Така відповідь здалася ще більш дивною. Бриджит розгублено подивилася на охоронця, а потім за вікно. Звісно, вітерець полохав волосся, але ж не так, як у шторм… Та й Дженні любила це. Раніше. Або ж мати геть не знала своєї доньки.

— Добре. Тоді будьмо тут. Може, ти чогось хочеш?

— Бути самою.

Дженніфер й сама не розуміла своїх бажань, але зайва присутність раптово почала її напружувати та дратувати. Чисельні дні, в які вона була поглинута роздумами, Дженні все більше почала вважати себе тягарем, який батьки мусили тягнути слідом… Втомилася полохатися кожного кроку. Навіть знаючи, що то був Вілл, дівчину лякала темрява, в якій вона жила. Постійне відчуття задухи в чиїйсь присутності, змушувало Дженні боятися навіть власного шурхоту.

— Люба, але Вілл з Тарою мусять бути з тобою, щоб…

— Щоб що, мамо?! — вирвалось з дівчини, на що Бриджит шоковано округлила очі. Ніколи раніше, а особливо з часів аварії, Дженніфер жодним словом, жодною емоцією не показувала такого розпачу, як от тепер. — Я сліпа, мамо! Так, я це пам’ятаю! Жити вірою та марними сподіваннями? Доки?! 

— Дженні…

— Мамо, — вже спокійніше промовила дівчина, — я мушу навчитися жити сама. В тому світі, в якому я опинилась. 

— Але…

— Сама, — повторила вона і підвелась, направившись до тераси, на яку так опиралась іти перед цим.

 Це було першим, що прийшло їй в голову. Вхопилася за поручень і, як ніколи раніше, мало не бігла до краю доріжки. Звичною стежкою пішла до пляжної альтанки. Плутаючись у тканині, що розвівалася вітром, Дженніфер залізла до м’яких подушок і підібрала до себе ноги. Гірко та боляче було визнати, що вона не бачила надії попереду, як і нічого іншого. Не хотіла більше втручання, жалю чи марних сподівань, які постійно чула в їхніх голосах. Така її доля і саме це вони мали б прийняти. Спробу Бриджит поновити розмову й підбадьорити доньку, Дженніфер відштовхнула. Материнське серце краялося, бо вона відчувала, що дитині важко, а чим зарадити — не знала. Ніхто не знав — лише час. Вони досі очікували на гарні новини від лікаря, та все було марним…

Щокою скотилася перша сльоза, а за нею й наступна. Материнські руки турботливо прибрали їх, а слідом приголубили. Цього разу дитина не відштовхнула її, притулившись міцніше. Але обидві мовчали, слухаючи благання пораненої душі та шум океану.

— Вибач нам, люба… — прошепотіла Бриджит, думаючи, що донька в її обіймах заснула, але яка добре чула кожне її слово. — Ми не вберегли тебе, але зробимо все, що в наших силах, аби ти була щасливою… 

«Не зробите…» — думала дівчина, все більше сподіваючись, що мама піде. Вони немов не розуміли, що для Дженніфер їхнє картання, як покарання за її неуважність. 

Згодом Дженніфер навіть не помітила, як заснула в альтанці, а поряд вже не було мами. Коли прохолода торкнулась її плечей, дівчина зрозуміла, що вже пізня година. Ні мама, ні Вілл з Тарою навіть не будили її. Але йти в будинок вона не хотіла. Вже й там почувалась замкненою. Коли Дженні протягнула руку, аби намацати плед, який мама завбачливо їй залишила, вона злякалась. Її руку накрила чиясь тепла долоня. Від страху вона підібгалась в куток альтанки, відчуваючи скажене биття свого серця.

* * *

Теодор ніколи не думав, що так сумуватиме і дратуватиметься лише через те, що вкотре не побачить на пляжі незнайомки. Та все ж знову приїхав. Залишивши автівку далі від дороги, Тео цього разу прихопив із собою бодай щось, аби проникнути на заборонену територію і залишитися при цьому сухим. Часу було достатньо, аби вивчити загорожу і знайти в ній найнепомітніше місце. Тому він обережно перекусив гострозубцями металеву сітку й відігнув убік, пролізши на той бік.

Вирахувавши в попередні рази закриті від огляду зони, Теодор зачекав доки охоронець обійде територію і зникне в будинку. Чомусь вирішив, що до останнього чекатиме на Дженні, адже мала б вона колись вийти? Невже він дійсно так її налякав, що тепер боялася виходити до океану?

Втім, Тео крадькома підкрався до альтанки, як свого сховку. Та схвильовано затамував подих, коли побачив там сплячу Дженні. Світлі локони здавалися срібними, а риси її обличчя янгольськими… На мить він з розпачем вхопив повітря, пам’ятаючи, яка доля спіткала цього янгола. Ставши навколішки з боку океану, аби раптом той цербер його не побачив, Тео милувався цим дивом. Чомусь дуже кортіло знову торкнутися її, але боявся розбудити, а тим більше налякати. Тому його долоня застигла неймовірно близько до неї. Зовсім трохи нахилився, вдихнувши її аромату, який змішувався із запахом океану…

Тео не розумів, що відбувалося з ним у ці миті, але відчував щось незрозуміле, що надихало і непокоїло водночас. Сум’яття та дивне піднесення, які розпирали його груди. На мить він пригадав той момент зі Стеллою, і ще більше заплутувався в тому хаосі, в якому він досі жив. Дженні здавалася промінчиком світла в його житті, який виник так раптово…