Розділ 4

Крок за кроком Дженні досі відчувала, як гучно стукало її серце, викликаючи неспокій у грудях. Рухаючись вже таким знайомим шляхом до свого прихистку, дівчина намагалась зрозуміти те хвилювання, яке зрадливо спонукало її озирнутися, хай навіть у темряві. Розмовляти з кимось окрім батьків чи Вілла виявилося так незвично та страшно… Хоча знову виникало відчуття, що було щось іще, але чого вона не пам’ятала.

— Дженні, щось трапилось? — пролунав голос Вілла, а згодом відчула його руки на своїх плечах.

— Ні, Вілле, все добре, — запинаючись, промовила Дженні, намагаючись перевести дихання, ніби й справді хтось гнався за нею.

— Тебе щось налякало… — занепокоєно пробасив чоловік, поглядаючи за її спину.

— Дрібниці, — збрехала вона, — просто хвиля мало не збила мене з ніг. Мабуть, знову штормитиме найближчими днями.

Дженніфер почула, як дихання охоронця стало спокійнішим.

— Може, зробити тобі чаю? — запитав він, коли Дженні вивільнилась й пішла у звичному напрямку до своєї кімнати.

— М’ятного, якщо не важко. Дякую, Вілле.

Тримаючись за поруччя, Дженні поступово дісталася своєї кімнати. Обережно зачинила за собою двері й притулилася до них спиною. Чомусь у спогадах досі лунав голос Тео, який проривався невідомими ходами крізь гуркіт хвиль. Як же прикро, що свідомість не могла описати їй того незнайомця. Хіба що шкіра все ще нагадувала про його дотики ледь чутним теплом… А ще дівчина відчувала терпкий запах його парфуму перемішаного з океаном.

— Навіщо він обійняв мене? — прошепотіла Дженні, обійнявши себе. Зовсім невагомо повторила ті дотики, від чого в самої виступили мурашки на шкірі, немов насправді це він торкався її. — Дуже нерозумно, Дженні… Це може бути хто завгодно…

І вона ж чудово розуміла, що в її становищі могло трапитися будь-що. Наявність Вілла десь неподалік та камери у будинку дозволяли Дженні почуватися в безпеці. Дотепер. Як Тео там опинився — вона досі не могла навіть уявити, але сам факт його присутності змушував дівчину бентежитися та боятися. Хіба що слідом вона уявляла його на хвилі. Свідомість ще пам’ятала серфінгістів, які опановували неймовірні хвилі уздовж берегової лінії, якими неодноразово милувалася. Особливо дівчина захоплювалася їхньою мужністю. Мимоволі, Дженні всміхнулась бажаючи одного дня й собі перебороти свій страх та стати на дошку й віддатися в обійми хвиль. В руки долі одного разу вже віддалась…

Прийнявши душ, Дженні обережно намацала на звичному місці рушник, куди Тара завжди завбачливо його клала. Як і нічого зайвого вже не було на поличці перед дзеркалом, до якої Дженні потягнулася за тюбиком зубної пасти та щіткою. Іноді почувалась незграбно, особливо у перші дні звикання до нової реальності, а в обіцянки лікарів дівчина вже перестала вірити. Мабуть, саме через це вона не пручалась, а пристосувалась. 

Загорнувшись у пухкий халат, Дженніфер вийшла з ванної та одразу ж відчула у повітрі аромат м’яти.

— Вілле? — стиснуто запитала вона, але відповіді не було.

Поволі підійшла до гардероба і, торкнувшись гладкої поверхні потрібної полички, взяла заздалегідь підготовлені речі. Мама дбайливо відсортувала для неї одяг, аби донька з легкістю могла подбати про себе, якщо це так можна було назвати. Мати розуміла, що насправді Дженніфер й близько не могла зробити це. Лише існувати сліпою примарою. На щастя, донечка погодилася на допомогу Тари та Вілла, який був одним із найнадійніших охоронців у їхньому домі. Жінка ж довгий час пропрацювала в будинку Коллінзів і неабияк переймалася становищем молодої господині, яку спіткала така лиха доля.

Легкий стук у двері змусив Дженні здригнутися. Намацавши ліжко, дівчина поквапилася заховатися під ковдру. Підтягнула її майже до шиї, хоча й знала, що це лише Вілл.

— Дженні, все гаразд? — почула крізь двері його голос. 

Після чого двері зі звичним клацанням відчинилися. Спокійні кроки наближалися, а вона чомусь напружено стиснула в руках ковдру. 

— Я ще не випила чай…

— Бачу, — сказав він, а потім підійшов до тумби поряд із ліжком і подав їй теплий чай. Вкрай обережно Дженні прийняла з його рук чашку на блюдечку, як завжди, подякувавши. — Мені зачекати чи забрати посуд вже завтра? 

— Завтра.

— Гаразд, — пролунав його рівний голос, хоча якоїсь миті для Дженні він здався напруженим. — Якщо буде щось потрібно, то одразу гукай мене.

Дівчина кивнула, після чого почула кроки, що віддалялися. М’ятний чай перед сном заспокоював її, але чомусь сьогодні здавалось, що навіть він не допоможе. Знову у спогадах спалахувало світло зустрічного авто, перемішані з незрозумілими силуетами людей. І знову Дженніфер прокидалась посеред ночі в суцільній темряві… Вкотре заливалась сльозами, уткнувшись в подушку і жадаючи, щоб ця пітьма в її житті скінчилась. 

Мати щодня навідувала Дженні, аби якомога більше бути поряд, але на пропозицію залишитися біля неї, донька вкотре їй відмовляла. З чималим опором дівчина погодилася на присутність прислуги та охоронця, але й тих попросила менше турбувати її розмовами чи будь-яким втручанням. Щоб лише виконували свою роботу. 

Після зустрічі з незнайомцем, Дженні більше не йшла на пляж. Зачинилася у своїй кімнаті. Іноді відповідаючи Віллу або Тарі на пропозиції щодо їжі, якої їй також не хотілося. Взявши диктофон, дівчина сідала в улюблене крісло і ділилася своїми враженнями за кожен прожитий день. Намагалась зрозуміти, коли все ж вона подякує, що прожила його… Та поки що цього не ставалося, і вона лише підсумовувала те, що тепер стало її мрією. Втім, з появою Тео Дженні чомусь уявила його героєм нової новели, а від цього на її вустах розквітла замріяна посмішка…