Розділ 3

З лікарні хлопець практично втік ще на другий день, не бажаючи затримуватися в тому приреченому місці. Кілька забитих ребер і травмована ключиця досі нагадували Теодору про ту ніч. Втім, це не заважало йому в черговий раз відправитись з Дрейком на нові перегони. Звісно, Тео мусив збрехати батьку, що з перегонами покінчено, але підсвідомо він намагався бути обережним.

— Завтра обіцяють гарні хвилі! — із захватом промовив Дрейк, скеровуючи автівку до будинку Теодора.

— Якщо ти так й далі кричатимеш, то батько влаштує нам справжні хвилі на місці, — гиркнув Тео, виходячи з автівки. — Завтра спишемось.

— Аякже!

Всміхнувшись, Дрейк рушив з місця, залишивши за собою клуби диму та ревіння на всю вулицю. Теодор приречено мотнув головою, відчуваючи, що хтось таки та донесе батьку, що він знову водився на машині з Дрейком. Але вибору в нього не було, тому почухав потилицю й почимчикував до будинку, оминувши охорону. 

— Тео, — одразу ж почув з вітальні мамин голос. 

Попри напружені нотки Тео знав, що мама не вичитуватиме його. Винувато спинився перед нею, даючи змогу вивчити та оцінити ступінь його провини. Підтиснула губи, але потім важко зітхнула.

— Любий, для чого ти це робиш? Невже не розумієш, що ми за тебе хвилюємось? Лікарі казали…

— Мамо, будь ласка, не починай… — невдоволено видихнув Тео й сів у крісло навпроти. 

Очей не зводили один з одного, випробовуючи нерви.

— Тео, ти дорослий, а робиш дивні речі… 

Мати спробувала знову почати розмову з цього боку, сподіваючись достукатися до нього.

— Мамо, те що вам не зрозуміло зовсім не означає, що воно дивне, — дещо байдуже промовив він й дістав телефона, на який саме прийшло повідомлення від Дрейка.

Поганець кепкував з нього, бо знав, що зазвичай хтось із батьків мав би влаштувати йому черговий допит.

— Тео! — обурено гукнула Шарлін, пропалюючи сина поглядом. — Це нічого, що ми розмовляємо?

— Вибач, мамо, — ніби винувато промовив він, підвівшись. Підійшов до неї й поцілував у маківку. — Розмова була в тебе, а в мене був сеанс психотерапії, яка мене не влаштовує. Я втомився і краще ляжу спати. Люблю тебе.

— Але…

Шарлін розгублено дивилася услід сину, який лиш помахав їй рукою перед тим, як зникнути на другому поверсі. 

Наступного дня почалося все по новому колу, немов нічого не відбулося, зокрема і розмови у вітальні. Такий же малослівний сніданок, після якого Тео знову зникнув майже на весь день. Впродовж дня мусив налаштувати авто для перегонів та ще й так, щоб заплутати за собою сліди для батькових посіпак, які вкотре втрачали молодого впертюха з поля зору біля порту. Словом, для Тео його захоплення було цілою пригодою ледь не щодня. Втім, сьогодні він мав дещо інші плани, адже вперше після аварії наважився протистояти хвилям. 

Прийнявши швидкий душ, аби змити будь-які натяки на те, що знову перебував в гаражі, Тео поквапився додому. Звісно, там знову чекала мама з аналогічною розмовою, яку вже вивчив назубок. Невдовзі на його телефон прийшло повідомлення від друга.

Дрейк:«Чувак, бачив хвилі на узбережжі!»

Тео: «Ти вже там?» 

Дрейк: «Ні, не попаду сьогодні. Завтра. Але подумав, що ти не захочеш цього разу пропустити їх!» 

Тео: «Як це мило з твого боку!»

Дрейк: «Все для тебе, серденько!»

Всміхнувшись, Тео переодягнувся у шорти та футболку й поквапився в гараж. Його джип завжди був споряджений дошкою, аби не витрачати час на збір, коли виникало бажання й відповідні умови для пригод на хвилях. Довгий час він лише дивився на пляж здалеку, але чомусь після аварії почувався незграбою в тій стихії. Тому й вирішив практикуватися, коли вже сонце сідатиме. На щастя, коли він їхав, батька не було вдома, бо точно проґавив би всі хвилі. 

Приїхавши до тихого та водночас ідеального місця, Тео поквапився дістати дошку та прикріпити ліш до щиколотки. Поволі підходив ближче, вдивляючись у горизонт. Сонце зрідка ховалося за поодинокими хмарами, а невдовзі й геть заховається за обрієм, тому бути в цю мить на хвилі — особливі відчуття для Теодора. Вже в воді хлопець почав старанно гребти руками, аби бути в потрібному місці вчасно. З кожним рухом він відчував неприємний біль в ключиці, але не зупинявся. Згодом, бовтаючи зовсім трохи ногами, Тео сидів на дошці й, як завжди, виглядав «особливу» красуню. Та поки що його оминали лише розсипчасті хвилі, для яких він вважав себе занадто вмілим серфінгістом. Іноді навіть Теодору не бракувало самовпевненості. Але коли Тео побачив ту саму, з його вуст зірвалося задоволене:

— Яка ж ти красуня…

Знову він пропустив декілька невеличких брижів, адже чекав не їх. Тео із захватом спостерігав, як потрібна хвиля набирала достатньої сили з кожним наближенням до нього. І що ближче ставав водяний вал, тим більше адреналіну викидалося в його кров. Та коли хвиля підхопила його, Тео вправно застрибнув на серф, балансуючи на ньому в могутніх обіймах.

— Так! — заволав він, відчуваючи неминучий смак перемоги.

Здавалося б, що Тео досконало відчував цю хвилю, рухаючись на її гребні, як одне ціле. Насолоджувався кожною краплею, яка омивала його, а найбільше тим, що зрештою не впав.