Розділ 2

Мовчазна тиша… Хіба що лише ритмічні звуки апаратури виказували про наявність пульсу у Дженніфер. Легкий писк подавав надію матері, яка досі не могла повірити, що таке могло трапитися з її донечкою. Адже її дівчинка завжди так обережно водила авто, і ніколи навіть жодного штрафу про перевищення швидкості не було. Про правопорушення мати взагалі мовчала. Але картала себе, що саме вона відволікала доньку розмовою телефоном, але що всіляко заперечував Майкл, наголошуючи, що це вина лише того гонщика.

Та чия б вина тут не була, а дитина досі була непритомною. Здавалося б, два дні, а тягнулися як тижні, але сповнені болю, сліз і особливо віри. Життя здавалося сірим та безжиттєвим, як і рідна долонька, яку мати не випускала з рук. Принаймні хоч згодом Бриджит вже опанувала собою, розповідаючи донечці як пройшов їхній із батьком день і як сильно вони її чекають.

Згодом Бриджит втомлено зімкнула повіки й не помітила як заснула, не випускаючи прохолодної та блідої долоньки донечки зі своєї теплої, материнської. Та ворушіння пальців змусило жінку вмить розплющити очі.

— Дженні, сонечко… — мовила вона, поцілувавши руку доньки, а потім припала губами до щічки з кількома саднами. — Я так боялась…

Слізно глянула на донечку, почавши помалу схлипувати. З-під пов’язки виднілося волосся її зіроньки, і з сумною посмішкою Бриджит пригадала скільки разів вона турботливо розчісувала їх, коли донька просила. Хвилину, дві, але раділа, що та прокинулась.

— Що сталось? — ледь чутно запитала дівчина, втомлено ворушачи повіками. Спробувала ворухнути шиєю, але бандаж міцно сковував її рухи. На мить затамувала болючий подих, намагаючись пригадати, що сталося.

— Ти не пам’ятаєш? — стурбовано запитала Бриджит, дещо розгубившись, дивлячись, як Дженні повільно піднесла руку до шиї.

Втім, мати одразу ж заспокоїлась, адже звісно що донька могла й не пам’ятати того, що сталося. Та Дженніфер важко глитнула, досі не спромігшись розплющити очі, натомість весь час судомно напружувала повіки, немов тамуючи біль, яким віддавало її тіло. 

— Світло… — прошепотіла невпевнено Дженні, поступово пригадуючи останні миті, що бачила перед собою. Вірніше покадрово перед нею прокручувалися спогади за останні кілька секунд до зіткнення, від чого зростало хвилювання. Тому ниття в тілі та бандаж на шиї ставали зрозумілими. — Потім стало так боляче…

Дженніфер знову нервово зімкнула повіки, немов тепер ці відчуття поновилися і вона прагнула їх втамувати. 

— Стався нещасний випадок, люба моя… — Бриджит провела долонею по обличчі донечки, щойно побачила, як крізь повіки проступили сльози. — Ти жива, а це головне, моя мила… Подивись на мене.

Жінка намагалась говорити з усмішкою, аби дитина розуміла, що будь-який біль мине, але найголовніше — що вона жива. Втім, посмішка поволі зникала, коли Дженніфер все ж розплющила очі. Її погляд губився у невідомості, оминаючи матір, від чого важка грудка застрягла в жіночих грудях. 

— Мамо… — крізь сльози промовила Дженні та знову заплющила очі. Тремтячими пальчиками потягнулася до мокрих повік, ледь потерши їх. Знову дівчачі вії затріпотали, бо підступили нові сльози, а підборіддя й собі задрижало. — Я не бачу тебе…

І вже під розгублений та істеричний плач доньки Бриджит налякано підхопилася й кинулася до дверей.

— Лікаря, негайно! — гукнула вона й вмить повернулася до донечки, обхопивши обличчя долонями. — Заспокойся, мила моя… Все буде добре…

— Але я не бачу… — знову зірвалося жалісливе із тремтячих вуст доньки, а в материнське серце наче хто ножа встромив.

Сівши на ліжко, Бриджит пригорнулася до своєї зіроньки. Зовсім трохи погойдувалась чи то від хвилювання, чи то сподіваючись заспокоїти бідолашну. Хоча жінка геть не розуміла чим саме могла втішити донечку, коли вона втратила чи не найголовніше… Дженні завжди любила милуватися світом, заходами сонця над океаном. Обожнювала писати свої романи або замальовувати своїх героїв в альбомі, сидячи в альтанці на пляжі та насолоджуючись гуркотом хвиль об берег…

Бриджит навіть не здригнулася, коли почула кроки, але краєм ока побачила, що це був Гарет — лікар Дженні й заразом друг їхньої сім’ї. Чоловік спершу розгубився від безперервного плачу дівчини, але коли почув як вона знову бурмотіла нову правду — напружився і поквапився до неї. Лікар немов і сам не хотів вірити в це, але нічого втішного сказати не зміг. І невдовзі Дженні робили усі потрібні дослідження, аби знати вже напевне, чого чекати далі…

* * *

Для батька ж новина, що його дитя ще й втратило зір, стала рушійною силою, аби докласти усіх своїх сил задля того, щоб винуватця було покарано. Вже декілька хвилин Майкл напружено стискав телефон у руках, втупившись у підлогу кабінету Гарета, кожне слово якого вдаряло мало не в саме серце.

— Можна сказати, що Дженніфер пощастило… — продовжував лікар.

— Гарете, ти себе чуєш?! — зірвався Майкл, підвівшись на ноги. — Моя донька не бачить, а ти кажеш пощастило!

— Майкле, в тій аварії їй дійсно пощастило, що хребет не ушкоджено, а незначні перелами загояться. Вона молода, здорова й організм з цим справиться… Але основний удар прийшовся в голову та шийний відділ…

Коллінз чудово розумів його, але все ж важко було поки що змиритися з цим. Він лиш кивнув, спершись на край столу, а Гарет продовжив, знову вказавши на місце на знімку.