Розділ 68

У батьківський день приїхала також і комісія – кортіло їм усе проконтролювати, а може, просто шукали до чого причепитися. Місцевість, де була пожежа, відгородилася; вона завжди була непримітною, тому ні в кого не викликала запитань.

Після концерту діти гуляли з батьками й на півдня могли забути про порядки табору. Цього разу мама Діани з Софією теж були присутні: сиділи в перших рядах і стежили за виступом дітей.

Коли все закінчилося, вони втрьох вирушили на дитячий майданчик. Софія побігла на карусель, а дорослим не терпілося поговорити по душах. Мама розповідала про роботу, сестра викрикувала новини про друзів, яких Діана добре знала. А ось сама вона й гадки не мала, про що розповісти мамі. Про пожежу не хотілося, про те, як вожатий скотився з гори й зараз валяється в лікарні – тим паче. Коротко пояснила, що все, як зазвичай, добре і нічого захопливого не відбувається. Хоча з усіх змін ця виявилася самою незабутньою.

Повз них прослизнув Вадим і в останню мить зупинився, не в змозі пропустити таке. Навіть із великої дистанції Діана бачила його посмішку, яка показувала, що він не піде. Більше того, сам рушив до них. Діана була не готова до такого повороту подій, тому вскочила з лавки й кинулася до нього.

– Що?

– Познайомиш? – він смикнув бровою в бік її родини.

– Ще чого? – вона схрестила руки на грудях. – Не цього року.

– Там за тебе Галинка питала, щось із приводу малюнків. Ідея є, втілила?

– Так, майже все готово. Потім розберуся, зараз мені треба йти.

Вона обернулася і помітила, наскільки уважно мама з сестрою стежать за їх розмовою: не кліпаючи, немов бояться щось пропустити.

– Ідіть до нас! – покликала мама.

– Підстава, – процідила Діана. – Ну, ходімо.

Повернулися вони вже разом. Знайомити їх не довелося, бо Вадим усе зробив сам. Натягнув доброзичливу посмішку і простягнув руку її матері:

– Вадим. Друг вашої доньки.

– Зінаїда Станіславівна, – жінка потиснула його долоню.

Також Вадим представився Софії.

Діану вразило наскільки легко і просто йому вдалося сподобатися її близьким. Вів невимушені бесіди, посміхався і здавався дуже цікавою людиною. Але пару місяців тому, коли почалася їхня ворожнеча, вона була про нього іншої думки, адже вони не могли так само спілкуватися. А може, Вадим просто не намагався поводитися по-іншому.

– Пс, – Зінаїда Станіславівна пригнулася, покликавши до себе друга доньки. Коли той підсів ближче, почала шепотіти: – Діану ніхто не ображає? Якась вона сумна.

– Ну хіба що я іноді, – жартома відповів він, викликавши заразливий сміх. – Може, їхати не хоче?

Діана вже не дивувалася, що мама почне випитувати подробиці в когось іще, адже донька сама десять хвилин тому відмахнулася від запитання. Ця жінка не чекала правди, просто хотіла, щоб Діана бачила, що про неї турбуються. І якщо є що розповісти, то краще це зробити.

Зінаїда Станіславівна відкрила свою чарівну сумку й дістала кульок пиріжків, контейнер із якоюсь їжею та подарунковий мішечок цукерок. Усе запаковувала у фольгу, тому не боялася, що по дорозі щось зіпсується. Вона брала смаколики не тільки для Діани – також її друзів підгодовувала. Зараз їхня кількість трохи збільшилася.

– Пригостиш усіх пиріжками, – вимагала мама.

– Звісно, – усміхнулася Діана. В голові несподівано промайнула думка, що Рік, валяючись у лікарні, був би щасливий такому гостинцю. – Коли вони чують, що ти приїхала, їхні шлунки автоматично починають бурчати.

Софія забула про гойдалку і повернулася до решти. Їй подобалося розмовляти з новим знайомим, а Діана не змогла не помітити, як її мама поглядає на Вадима. Його представили як звичайного друга – критерії там значно нижчі, але, ймовірно, мати щось запідозрила, і не просто так.

Після довгих розмов родина Діани почала збиратися на автобус. Разом із Вадимом вони провели їх до воріт, обійнялися на прощання і розійшлися.

Діана йшла мовчки. Варто було близьким поїхати, як душу заполонив смуток. У таборі дуже не вистачало родини, але, дивлячись на цю саму родину, Діана згадувала все жахливе, що їй довелося пережити. Від цього не відмитися, не стерти з пам'яті.

– У тебе така класна мама, – захоплювався Вадим. – Розуміє тебе з півслова... А ще в тебе дуже цікава сестра. Ви з нею так схожі, прямо одне обличчя.

Діана зупинилася біля дерева, де були вирізані чиїсь ініціали. Час правди настав.

– Ти хотів послухати мою біографію, – рішуче почала вона. – Софія мені не сестра. Вона моя донька.

Вадим застиг, його щасливий настрій розчинився.

– Тобто... як донька? – він намагався щось вирахувати в думках. – Їй же вісім. Або дев’ять.

– Я рано завагітніла й дізналася про це занадто пізно.

Уперше за багато років Діана озвучила це голосніше за шепіт і вже не боялася, що може злякати його.  Якщо він хотів познайомиться з її мамою, то йому варто почути все. Краще нехай піде зараз, ніж звинуватить її у брехні.

– Я тоді вчилася на першому курсі й не хотіла, щоб життя ось так зупинялося. Бо батько Софії мене одразу кинув. Для нього це нічого не означало, просто скористався моєю наївністю. Я не хотіла бути самотньою матір'ю, тому Софію записали на ім'я мами, а ми переїхали в інше місто, де ми для всіх чужі. Ніхто не знав правди. Увесь цей час я прикидалася, що вона моя сестра, хоча Софія завжди більше тяглася до мене, ніж до мами. Тому що вона їй і не мама зовсім. Бабуся. Я стільки років хотіла розповісти доньці правду, але боюся, вона не зрозуміє. Подумає, що я відмовилася від неї й зненавидить мене. Чорт, що ж так важко... – вона потерла обличчя долонями, не бажаючи більше бачити його реакцію.