Розділ 65

Інгрід і Рому призначили на пару днів вожатими в шостому загоні, бо Рік лежав у лікарні, а Агаті довелося поїхати до нього. Наданій довірі вони були тільки щасливі, особливо коли їм видали сині краватки, які зазвичай носили тільки вожаті.

Інгрід подобалася така відповідальність: вона почувалася дорослою і з високо піднятою головою йшла в корпус молодшого загону. Решта вожатих теж допомагали, але в них не завжди знаходився час.

Після обіду Галина Андріївна зібрала всіх на головній площі. Часу шикуватися в лінію не було, та й за дисципліною вона зараз не гналася – привід не той.

Директорка почала здалеку – навіть історію табору згадала, змушуючи напружуватися ще сильніше.

Інгрід кілька разів втручалася в тихі розмови дітей із проханнями перенести їх на інші часи, й поверталася назад до Роми. Вони стояли позаду і вслухалися в чергові нудні промови директорки. Невдовзі Інгрід відчула, як Рома взяв її за руку, при цьому не зводячи очей із начальства. З таким незворушним обличчям і справді можна повірити, що це зробив не він. Інгрід стало складніше дихати – несподіваний жест, враховуючи, що до цього він ніколи не надавав їй знаків уваги відкрито. Від ледь помітних дотиків метелики в її животі пурхали й розліталися по всьому тілу. Вона не одразу зрозуміла, коли Галина Андріївна перейшла до головної теми.

– Усі ви вже чули про пожежу в південній частині табору. Мені хотілося б знати, хто це зробив. Раджу винному зізнатися, і ніхто не постраждає.

Пару днів велися розслідування, бо виявилося складним визначити осередок загоряння: того дня не було вітру, і вогонь розбігався на всі боки, спалюючи незначні докази.

– Повторюся, ми маємо знати, де стався підпал, і бути впевненими, що надалі такого не повториться. Вогонь вийшов навіть за територію табору, це дуже небезпечно.

– Може, підпал і стався за територією табору? – голосно запитав Валера. Такий варіант мало хто розглядав.

– Підпал стався в таборі, – перебила Галина Андріївна.

– Не в таборі, а в шалаші, – видала дівчинка Ангеліна з четвертого загону. Вона була однією з тих, хто колись так рвався будувати будиночок із гілок.

Її голос виявився голоснішим, ніж вона розраховувала, і привернув увагу найближчих. Просто так вона базікати не стане, отже, безумовно знала про підпал, а може, навіть сама особисто його влаштувала.

– Так це ти?! – пошепки запитала Діана.

В останні роки вони всякого натерпілися: з появою тік-току діти славилися божевільними вчинками, котрі приваблювали аудиторію. Заради переглядів вони могли піти на все і не думали про наслідки. Віртуальне життя змушувало здійснювати набагато більше гріхів, ніж проста нудьга.

Збори закінчилися тієї ж миті, всіх розпустили по кімнатах, а дівчинку викликали до кабінету директорки. Перші хвилини бесіди Ангеліна старанно ігнорувала будь-які розпитування.

– Тебе не каратимуть, якщо ти зізнаєшся, чому це зробила, – Галина Андріївна нагнулася перед дівчинкою, щоб бачити її очі.

– Кому ти мстилася? – тихо допитувалася Аліса.

З найпершого дня в цій дівчині вона побачила особливо вмілого маніпулятора, який зібрав навколо себе цілу свиту хлопчаків – усі вони ледь не билися за увагу своєї королеви. З кимось вона навіть грала пару, потім це все закінчилося, бо хлопці знайшли іншу компанію. Ангеліна ходила сама не своя, а Аліса починала здогадуватися в чому річ.

– Вовка одружився з Люсею, – дівчина підняла свої яскраво-блакитні очі. – Він обіцяв, що буде зі мною, а потім пішов до неї. У шалаш її постійно водить!

– І ти вирішила його спалити?! – скрикнула Діана.

– Краще шалаш, ніж Вовку, – насупився Діма. Його присутність не була потрібна, але, заходячи в кабінет за паперами, вирішив затриматися.

– Зате їм більше цілуватися ніде, – стояла на своєму Ангеліна.

– Ти ж мало весь табір не спалила! – завила директорка. – Там ліс із сухих гілок. Ви мене до могили доведете, – вона впала на свій царський стілець.

– Ставтеся до життя простіше, – радив Діма.

Галина Андріївна похитала головою.

– А я вже на вас грішила, – вона постукала пальцями по столу і знову звернулася до дівчинки: – Сірники ти де знайшла?

– Так я... у вашого сина вкрала.

Очі Галини Андріївни налилися кров'ю, кулаки стиснулися, і мовчати не було сил. Вожатим довелося закривати Ангеліні вуха, поки з директорки рвався потік лайливих слів на адресу сина, якого тут навіть не було.

– Гидота! Я придушу його! Ну він у мене отримає! – коли її запал вщух, вона нарешті дозволила присутнім покинути кабінет.

Вони вийшли на вулицю, де вже на всю лупив дощ. Сонце світило так само яскраво, але злива і не думала припинятися.

Діана тримала Ангеліну за руку і поглядала на небо, розуміючи, що вони не зможуть так стояти вічно.

– Біжимо до будиночків? – вожата зняла свою вітрівку і накинула на голову дівчинці.

– Я перечекаю, – Аліса обняла себе руками, бо стало холодно.

– Я теж, – додав Діма.