Розділ 63

Діана прокинулася від постукувань у вікно. Переверталася, спихнувши все на поганий сон, але варто було відкрити одне око, щоб помітити міцно сплячу Алісу, а потім обличчя Вадима у вікні. Отже, не здалося. Після того випадку вони не спілкувалися і майже не бачилися. Діана думала, що їхня демонстративна ворожнеча продовжиться, ніби нічого не було, а він прийшов, і щось у його погляді змінилося.

Вона схопилася з ліжка й тихо підійшла до вікна. Розвела руками, у відповідь він махнув головою кудись у глиб табору. Не дивлячись на годинник, Діана була впевнена, що ще дуже рано. Вона знизала плечима і мигцем вказала на зап'ястя. Це жест для тих, хто спізнюється, а для неї це було просто занадто рано.

Вадим показав телефон – п'ята ранку. Залишалося пару годин на сон, але Діана погодилася піти з ним і, показавши пальцями таку саму цифру, закрила шторку й почала збиратися. Одягла шорти з толстовкою, причесала волосся і захопила жуйку. Поглядаючи на сплячу Алісу, швиденько покинула кімнату.

– І куди ми йдемо? – поцікавилася вона.

– Мені здається, це надихне тебе.

Більше Діана не питала. Сонна йшла слідом і позіхала. Раніше вона б посміялася з його пропозиції, але зараз... довіряла йому, попри те, що завжди боялася залишатися з хлопцями наодинці. Вони перетнули маленький місток, який Діана мала намалювати у своїх фантазіях на конкурс, і рушили далі.

Молоді люди прийшли на річку, куди часто водили дітей, тільки не на пляж, а в інший бік, якого за деревами не було видно. Підходячи, Діана здивувалася, що за стільки років жодного разу не була тут, хоча це зовсім поруч. На диво, доволі чиста прозора вода, а легкі хвилі торкалися гілок верби. За великим деревом виднілася галявина з ромашок: ці квіти були трохи більшими за ті, до яких вона звикла. Мабуть, тут хтось розсипав насіння, подарувавши рослинам свободу.

Поки Діана оглядалася, Вадим дістав телефон і зробив кілька фотографій барвистого пейзажу.

– І справді, вражає, – констатувала вона.

Під вербою Вадим розстелив плед, дістав термос і покликав Діану до себе. Вона сіла поруч і отримала залізну чашку з ароматною кавою.

– Можна домалювати всілякі деталі й вийде не гірше за той міст, – запропонував Вадим. – Млин. Або будиночок. Дітей, які плетуть вінок.

– Усе й одразу.

Діана встигла забути за той малюнок і конкурс у принципі, але ж його треба здати за кілька днів. Образа за крадіжку її ідеї почала гаснути, тому вже сьогодні візьметься за роботу.

– Тоді не буду злитися, що ти позбавив мене сну.

– Якби я підійшов до тебе при всіх, ти б мене послала, – Вадим пояснив таку ранню прогулянку.

– Так і є.

Їх прикривала висока трава, поруч шуміли очерети. Вдалині почувся крик півнів, що будив селище. Так рано Діана ще не бувала на природі – це здавалося чимось особливим.

Вони цокнулися залізними чашками й зробили по ковтку. Кава була не солодка, дивно, але Вадим вгадав, адже Діана не любила напої з цукром.

Від гарячої кави вона здригнулася. Він помітив, що її калатає, тому накинув свою вітрівку їй на плечі й обійняв. Діана не пручалася: притискалася маківкою до його шиї й дивилася на річку.

– Якого біса між нами відбувається? – випалила вона веселим голосом. Хотілося знати всю правду, але запитати серйозно не наважувалася. Простіше перевести на жарт і отримати таку саму невизначену відповідь. – Ти стільки знущався наді мною, а потім поцілував. Твій настрій змінюється занадто швидко.

– Не вмію по-іншому, – Вадим зніяковіло посміхнувся. – Чомусь із першого дня в таборі нам навіяли, що ми маємо недолюблювати один одного, а ти мені сподобалася. Було б дивно говорити про це прямо. Ти була налаштована агресивно – я відповідав тим самим. До того ж тобі подобалося змагатися загонами...

– Можливо, – несподівано зізналася Діана і сіла навпроти.

– Мені подобалося тебе злити. А потім захотілося поцілувати.

– Я була не готова до такого, – вона притулилася долонями до гарячого кухля.

– Я теж. Розумів, що якщо тоді не наважуся, то вже ніколи цього не зроблю.

Діана не стримала усмішки:

– То ти в нас нерішучий?

– Ну, так, – у цьому разі він вважав, що це в порядку речей. – Я ж не кожну зустрічну цілую. Від тебе я чекав ляпаса, але все одно спробував.

Діана кивнула і продовжила досліджувати очима пейзажі. Стало соромно від подібних розмов, але тепер вона хоча б знала, до чого це все. З одного боку, хотілося бути до нього ближче, обійматися, цілуватися, а з іншого, вона боялася. Таке проявлялося не завжди – лише в деяких моментах. Будь-які вільності лякали її, а коли Вадим поліз до неї, не питаючи, чомусь страшно не було.

– Я на хвилину, – він піднявся з пледа і зник у високій траві.

Діана мучила себе думками, не помітивши, скільки минуло часу. Зовсім скоро він повернувся з розкішним букетом ромашок і простягнув їй.

– Це так мило, – вона прийняла подарунок і вдихнула тонкий запах квітів. – Тільки що я Алісі скажу? Звідки букет?

– Скажеш, що таємний прихильник подарував.