Розділ 59

Христина повернулася до паркану табору, сіла біля залізної огорожі й поглянула у віддзеркаленні телефона на своє обличчя, що було в чорних цятках від косметики. Ефектно, хоч на фото – "страждальниця року".

Вона опустила голову на коліна, схлипнула і зовсім не почула звук наближення кроків.

– Прийшла постраждати? – посміхнувся Рік.

Коли Христина байдуже підняла очі, він, явно вражений її сльозами, раптом розгубився.

– А, ну, буває.

Рік сів поруч і втупився вдалину.

– Я так розумію, з Мішею ви вже поговорили.

– Якого біса ви йому розповіли?! – вона закашляла.

– Я про це взагалі не знав, В'ячеслав першим базікати почав – уже десь підслухав. Це Жанна вирішила боротися за справедливість і розтріпала всім, – спокійно казав він. – Я, звісно, Мішаню поважаю більше, ніж тебе, але це ваша особиста справа, ви самі розберетеся.

– А В'ячеслав звідки дізнався?

– Може, хтось із ваших розповів, – Рік помітив, як темніє обличчя Христини. – Жартую.

– Ти не жартуєш, – розуміла вона.

– Хіба це має значення? Ні. А ось вчинок твій – лайно, погодься. Сама винна, вони ж не померли, ти втратила їх через власну дурість. Тоді якого біса ти скиглиш? Змирися і забий. Зілля якесь звари від депресій і випий.

– Отруту? – Христина засміялася.

– Ну, якщо допоможе, – усміхнувся Рік і встав. – В житті не повірю, що в тебе все так погано.

– Це вже мої заморочки.

Христина піднялася слідом і схлипнула крізь сміх, а Рік несподівано обійняв її. Був жилеткою, в яку можна поплакатися – першим показав, що це можливо, а тепер вона й справді реве і не може заспокоїтися.

– Ти тільки тушшю мені футболку не вимаж, – попросив Рік. – А то моя не зрозуміє.

Це викликало в Христини ще більше сміху.

На диво спілкування з Ріком подіяло на неї позитивно: не було блювотних позивів і бажання закочувати очі на кожну його репліку.

Христина встигла збігати в душ, змити залишки косметики та повернутися в кімнату. Коли переодяглася, у двері постукали. Діана заскочила в будиночок і розслаблено видихнула, побачивши подругу на місці.

– Ти де була? – допитувалася вона. – Я тебе шукала, телефон не береш.

– Ми поговорили з Мішею, – Христина поправляла наволочку на подушці. – Постараємося працювати як колеги, думаю, у нас вийде.

Діана підійшла й обійняла її. Христина відповіла на жест, більше нічого не відчуваючи. Її попустило.

– Живемо далі? – сподівалася Діана. – У їдальні такі смачні круасани з яблуком. Ходімо?

Очі Христини загорілися.

– Із цього треба було починати!

Вони вискочили з будиночка й одразу побігли на кухню. Запах свіжої випічки заполонив зал: усе це готувалося на вечерю, але вожаті можуть перекусити раніше. Вони схопили по круасану й кинулися бігти, наче з місця злочину.

– Боже, це краще, ніж мати двох кавалерів, – Христина вчепилася зубами в хрустку випічку. Тісто кришилося по дорозі.

– Авжеж! – сміялася Діана.

Вони зазирнули в гай з малиною, де раніше влаштовували гулянки. Так давно тут не були, що прогавили момент, коли все поросло травою.

Варто було вийти до багаття, щоб очі від побаченої картини на лоб полізли. Лариса сиділа на лавці разом із В'ячеславом, який накидався на її губи з поцілунками, а його руки, не соромлячись, блукали її талією. Добре, що їх побачили не діти, інакше їхній психіці настав би кінець.

– Оце так зустріч! – несподівано вигукнула Христина, не давши Діані поміркувати над ситуацією. Може, навпаки, слід було піти?

Двоє закоханих підскочили, але зробити вигляд, що один одному вію з ока витягав уже не вийде. Їх чудово бачили.

– Очманіти, – випалила Діана. – І давно?

Лариса мовчала, немов школярка, що провинилася, але все ж відповіла на запитання.

– Понад місяць.

– Так це ти мене здала? – дійшло до Діани. Вона бігала очима по присутніх, не в змозі вдихнути на повні груди. Важко їй далося просто усвідомити це. – Тобто через тебе, – вона тицьнула на В'ячеслава. – Через тебе ви намалювали картину, яку планували ми! Ви вкрали нашу ідею.

Лариса махнула В'ячеславу рукою і прошепотіла, щоб він залишив їх наодинці. Таку розмову варто пережити без нього. Чоловік був із нею повністю згоден і одразу зник у кущах.

Після його відходу Лариса стала більш балакучою.

– Я випадково поділилася з ним деякими деталями, я ж не думала, що він їм розповість.

– Чорт забирай, так! Тому що він із "цих"! – кричала Діана. Могло здатися, що нічого жахливого не сталося, адже двоє закоханих нарешті помирилися, але були речі, які складно пробачити.

– Це ти розповіла їм за Віталіка?! – почала здогадуватися Христина. – Господи! Якого біса, Ларисо?! Я ж тобі вірила! Я вам вірила, а ви тупо все зіпсували.