Розділ 58

Деяким початок третьої зміни дався занадто важко, і працювати в попередньому темпі вже не виходило. Христина не бачила Мішу майже добу, навіть на зарядку не ходила, аби не перетинатися з ним. Їй слід було якось порозумітися, вона уже давно хотіла все розповісти та підготувати його до новини про зраду, але це зробили за неї.

Дійшли чутки про те, хто розніс цю інформацію. Того дня Галина Андріївна зібрала декількох працівників і почала висувати чергові вимоги. Паралельно бігала відповідати на дзвінки, яких того дня видалося занадто багато.

Коли присутність Михайла була необов'язковою, він поспішив піти.

– На мене чекають, – попередив він. – Напевно, я піду.

– Христина? – Жанна Ігнатіївна поправила окуляри в товстій оправі й повернула до нього голову. – Тут одного чекає, вдома – іншого. Можеш не поспішати, все одно не дочекається.

Міша дивився на неї з подивом і не вважав би сказане чимось важливим, якби не реакція Ріка.

– Жанно, досить, – процідив він.

– Ви про що? – Міша зупинився біля дверей.

– Ні про що, ти можеш іти, – махнув Рік.

– А мені здається, він має знати, – не заспокоювалася Жанна Ігнатіївна.

– Майте совість, пані, – не ворушачи губами, сказав Вадим.

– Що відбувається? – Міша оглянув кожного – вони точно щось знали. – Почали, так кажіть.

– А ти в Христини своєї запитай! З ким їй краще: з тобою чи з твоїм братиком! – бризкала отрутою Жанна Ігнатіївна. – Ні сорому, ні совісті! І такі люди працюють у нас у таборі?!

Міша застиг. Бачив, як переглядаються Рік із Вадимом: вони не хотіли втручатися, але їхня колега вирішила інакше. Якби вони не намагалися затикати її, немов навмисно привертаючи увагу, Міша, можливо, й не повірив би. Але він згадував реакцію Христини на її брата – того дня її немов підмінили, та й після теж.

Коли директорка повернулася в кабінет, він і зовсім пішов. Якщо зараз не втекти з цього жахливого світу, можна дахом поїхати.

Наступного дня Христина точно вирішила, що їм потрібно поговорити, адже вона не зможе нормально працювати, постійно бігаючи від Міші. На тихій годині дівчина заглянула до нього в будиночок, звісно ж, нікого не знайшовши. Обшукала всю територію табору, а потім їй дійшло, де найімовірніше зустріти людину з труднощами в житті.

Найспокійніше місце було на мосту, прихованому вербою. Христина мала багато фотографій цього мальовничого місця – воно завжди вабило собою відпочивальників. Ця атмосфера вмить приводила думки до ладу, але біль від зради воно, на жаль, не вилікує.

Христина мчала вузькою стежкою, кросівки вже встигли намокнути від роси. Сонце пробивалося крізь густі крони дерев, кидаючи на землю золотисті плями світла. Вона виявилася права: Міша справді був там. Сидів на мосту, його ноги в в'єтнамках ледь торкалися води, а погляд застиг десь вдалині.

Христина сіла поруч, гадки не маючи, що говорити в такому випадку. Винна, і немає їй прощення.

– Я хвилювалася за тебе, – вона закинула ногу на ногу. У коротких шортах відчувала, як дерев'яний міст обпікає шкіру. – Ти дуже хороша людина і... мені шкода, що на твоєму шляху попалася саме я.

– Два роки, – видихнув Міша. – Два чортові роки ти не могла сказати правду? – він повернувся. – Ти просто не хотіла.

– У цьому вся я. Ти можеш ненавидіти мене скільки хочеш, але це нічого не змінить, – тривалий час Христина спостерігала, як він кидає дрібні камінчики в річку, більше не промовивши ні слова. – Вислови мені все, що думаєш, – благала вона.

– Це має допомогти мені? – Міша почухав короткий їжачок на маківці. – Знаєш, коли кажуть, що потрібно хапатися за будь-яку можливість, мається на увазі трохи інше. Всі ми люди, живі люди! Ти не думаєш ні про кого, крім себе! Так не могло довго тривати, але ти тягнула два роки! – кричав він, сидячи до неї обличчям. – І за цей час ти не могла визначитися? Чого ти взагалі чекала від цих стосунків?

Вона панічно махала головою, проганяючи непотрібні сльози.

– Я не заслуговую такого, як ти... як ви. Обидва.

– Весело з двома за один день? Як ти витримувала... Це капець, Кріс... Думала, береш від життя все, але в тебе не було нічого. І нікого.

Христина ледь не задихалася від емоцій, що розривали грудну клітку. Схлипи рвалися назовні, і з кожним словом їх було дедалі складніше стримувати. А потім Міша дістав із кишені червону оксамитову коробочку, покрутив у руці й різко запустив у річку, як камінчики, що він кидав до цього.

Христина прикрила рот долонею, дивлячись, як коробочку забирає течія – зовсім скоро вона зникла з поля зору. По її щоках текли сльози, і відчувати своє існування в цьому тілі було нестерпно.

Щоб не збожеволіти, вона впилася нігтями у власне передпліччя. Міша цього не бачив, бо вона сиділа, схрестивши руки на грудях, і не могла зупинитися.

– Я зроблю вигляд, ніби цих двох років не було, – сказав Міша. – Як і раніше, ми просто колеги. А тепер іди геть.

Христина піднялася. Ноги підкошувалися, і за пеленою сліз вона насилу бачила, куди йде. Доріжка перед очима розпливалася, фарби змішувалися в одну суцільну пляму. До табору залишалося хвилин десять, проте у легенях закінчувалося повітря, і біг сповільнився. Її щоки щипали від туші й сліз, які почали засихати.