Розділ 57

Дискотека на початку зміни видалася особливо гучною: старші загони бігли на танці так, наче їх рік на волю не випускали. А ось Інгрід за пару місяців встигло набриднути – вона й раніше була не любителем таких заходів, краще б у кімнаті фільм подивилася, але дітям одним не можна нікуди йти.

Життя в таборі затягувало так, що в неї не залишалося часу на самокопання, депресивні думки й навіть на те, щоб нормально поспілкуватися зі своїм інтернет-другом. Він і сам останнім часом рідше з'являвся в мережі, але відповідав одразу ж. За кілька років спілкування Інгрід вже звикла, що він завжди поруч і в будь-яку мить може підтримати – це в нього виходило найкраще. Щоправда, її гризло, що вона жодного разу не згадала про своє перебування в таборі: могла скаржитися, узагальнивши проблему, а в подробиці не вдавалася. Потім вирішила, що вже пізно, і можна не розповідати.

Друг, якого вона називала Рорі, наче відчув, що вона думала про нього і сам написав.

Rorik: Вибач, трохи зайнятий був.

Oransje: Чим? Або ким?)

Rorik: Скоріше чим. Не буду говорити, тут краще промовчу.

Наступним його повідомленням була лопата, знайдена в смайликах – усе-таки відправили на город. Інгрід не стримала посмішку.

– Привіт, – це був голос Роми.

Інгрід різко вимкнула телефон і підняла очі.

Його темне волосся стало трохи коротшим, а очі горіли щастям. Вона встигла подумати, що виною тому її присутність.

– Іди сюди, – Рома розставив руки для обіймів.

Інгрід кинулася до нього, а наступної секунди його руки обвили її талію. Їй до нестями подобалося їхнє спілкування: вона готова прощатися і зустрічатися хоч кожен день, аби скріплювати цю справу обіймами. Рому батьки привезли трохи пізніше, він уже встиг поспілкуватися з Ярославом і познайомитися з деякими юнаками із загону, а її знайшов тільки зараз.

– Як там на волі? – поцікавилася Інгрід.

– Непогано, але я починаю звикати до цього місця, – він провів поглядом дітлахів. – А у вас? Я ж нічого важливого не пропустив?

– Щомісяця одне й те саме, – вона задумалася. В Альбіни і Ярослава теж нічого нового не відбувалося, до того ж вони спілкувалися з Ромою в соціальних мережах, і він знав більше за неї саму. – Ти забув фотки скинути.

– У Ярика є, – Рома потягнувся за телефоном. – Хоча від нього не дочекаєшся. Зараз кину.

Вони сіли на лавку. В галереї Роми знайшлася сотня фотографій, зроблених до його від'їзду. Там було багато розмитих і не найвдаліших, але він не встиг їх почистити.

– Почекай, я подивлюся, все кидати не треба.

Інгрід тицьнула на першу-ліпшу фотографію – можливо, це була найкраща. Вони не кривилися, просто посміхалися, обіймалися і здавалися найщасливішими людьми на світі. Таку фотографію хотілося зберегти на пам'ять, може, навіть роздрукувати.

До них підійшли два хлопчики з п'ятого загону, Інгрід пам'ятала їх ще з другої зміни, отже, вони теж залишилися на третю. Варто було їм помітити Рому, щоб покидати всі справи й прибігти. Вражало, з якою легкістю він знаходив собі друзів серед дітей. Він колись згадував, що його мама працює в дитячому садку, напевно, цей талант передався від неї.

– Я скін Леона отримав! – хвалився хлопчик із кучерявим волоссям і в яскравій краватці. – Давай покажу?

– Ну ж бо, – Рома сунув подрузі телефон із відкритою галереєю і піднявся. – Я на секунду. Познач, які тобі потрібні, потім відправлю.

Поки він слухав досягнення хлопчаків у грі, Інгрід роздивлялася обличчя друзів, не перестаючи посміхатися. Порівнювала, відмічала сердечком найкращі й швидко гортала, не одразу помітивши, що натиснула на нове сповіщення. Відкрилася переписка з контактом, підписаним "Вадим".

Інгрід розгубилася. Не повинна була читати особисте, але це всього лише її брат. Вона не очікувала, що вони встигли так потоваришувати, навіть номерами обмінялися. Більше здивував зміст повідомлення.

"Ти вже приїхав? Гайда до нас".

Її погляд упав на передостаннє, відправлене Ромою за кілька днів до кінця другої зміни.

"У кімнаті Ярика така вечірка гучна. Зайди прошу".

– Подивилася? – до неї підійшов Рома, котрий нічого не підозрював.

– Вибач! – вона згорнула переписку. – Тобі повідомлення прийшло, я випадково натиснула.

Рома забрав телефон, поглянув в екран і задумався, а Інгрід ще більше переконувалася, що не повинна була це бачити.

– О-у, – єдине, що видав Рома. – Мені треба йти.

Схоже на те, що він тікає. Інгрід не могла перестати думати про дивне повідомлення, навіть виникли думки про стукацтво або змову. Рома їй, звісно ж, нічого не розповість, а от Вадим ще може. Вона вирушила до лавок, де тусувалася їхня компанія.

Брат стояв разом із Ріком і махав головою в такт дабстепу. Вадим помітив її сам і перестав біситися.

– Що таке? – він підійшов. Пригладив волосся, яке через танці було в цілковитому безладді, затягнув тугіше жовту краватку і приготувався слухати.