Розділ 48

На сьогодні готувалася гра в шукачів скарбів, куди був залучений кожен загін. Суть у тому, що потрібно знайти найбільшу кількість предметів, обраних організаторами. Це були звичайні кеглі, натикані по всій території табору. У минулих роках часто проводилися естафети та змагання, тому такого добра тут вистачає.

Діти, зібравшись маленькими групками, вирушили на пошуки. Скарб можна знайти в найрізноманітніших місцях: на деревах, у кущах, на сцені, посеред площі або у клумбі Галини Андріївни. Де завгодно.

Великої битви за кеглі не було – у разі виявлення учасник просто ніс її на головну площу до контролерів. Там уже сиділи Ксенія Олегівна з директоркою і все записували, а у перервах між цим відволікалися на чай і розмови.

Щоб мати більше шансів на успіх, четвертий загін розділився по двоє; зовсім скоро Діана кинула Алісу і побігла перевірити площу за сценою, адже там вони ще не були. Жовта кегля лежала за лаштунками й прямо волала, що це їхній останній шанс перемогти. Діана схопила знахідку і притиснула до себе; хотіла ховати під одяг, щоб точно не відібрали, як до сцени підлетіли Вадим із Веронікою. Так тихо, що вона їх навіть не помітила.

– Ні! – Діана позадкувала.

– Ловимо її! – наказав Вадим своїй подрузі.

Вони підступно переглянулися і почали наближатися. Діана зістрибнула зі сцени, відчуваючи, як час сповільнюється: за відчуттями вона летіла набагато довше, але й рухи супротивників теж сповільнилися. Приземлившись на землю, вона кинулася бігти.

З кожним кроком Діана дедалі більше усвідомлювала, що відірватися чи сховатися не вийде, адже вона бігла вглиб табору – її заганяли в глухий кут. Вона чула кректання Вероніки, що здалася після хвилини бігу, але Вадим не мав наміру зупинятися.

Діана бігла і відчувала страх – у ній знову прокидався острах чоловіків. Хоча вона розуміла, що Вадим не здатен образити її фізично, хіба що морально, але програвати зовсім не хотілося. Точно не йому – тому, хто підставляв її знову і знову.

Ще з минулої зміни Діана пам'ятала, наскільки швидко бігає Вадим – судила з того змагання. Вона й сама досягала успіху в цьому виді спорту, але сили раптом почали покидати. В грудях усе горіло, кольнуло в боці, а ноги й зовсім переставали тримати.

За шумом у вухах вона вже мало що чула. На секунду повернула голову, щоб оцінити відстань між ними, як Вадим схопив її за край сорочки та потягнув на себе. Коли Діана сповільнилася, притиснув до себе. Не встигнувши загальмувати, вони перечепилися і разом упали.

Вадим лежав на ній, дивлячись в очі, а Діана відкинула голову назад і помітила, що кегля, яку вона так берегла, відкотилася на кілька метрів від них. Шанси роздобути її значно знизилися, бо Вадим нізащо не надасть їй такого задоволення. Та й вибратися з-під нього – не просто.

– Пусти, це моя перемога, – пихкала Діана, намагаючись відштовхнути його.

– Ви ж самі дозволили боротися за перемогу, – нагадав Вадим.

– Не такою ж ціною!

– Не люблю програвати.

Діана настільки втомилася, що начхати їй було на те, що вона лежить під ним і не збирається вставати. Так можна відновити сили й знову рушити в бій.

– Норм тобі? М'яко? – знущалася вона.

– Ще і як, – усміхнувся він.

– Мені жарко. Злізь.

– Я такий гарячий, – Вадим провів носом по її щоці.

Діана не помічала його дій: все штовхалася, смикала ногами та намагалася вибратися.

– Пішов геть, – вила вона. – Інакше я кричатиму, що ти пристаєш до мене!

– Давай я хоча б попристаю, щоб усе це було не даремно.

Діана застигла, дивлячись йому в очі, коли він повільно провів пальцем по її шиї. Вона цього майже не відчувала, але реагувала гостріше, ніж на будь-які навіть найвідвертіші дотики.

Неподалік Діана почула кроки – це був хлопчик із третього загону, що теж досліджував територію в пошуках скарбу. Діана сподівалася, що він допоможе їй, але хлопчисько нізащо не віддасть перемогу чужому загону. Підніме і втече.

– Золотце, можеш його зіштовхнути? – милим голоском почала Діана. – Вадим Юрійович мене ображає.

– Борю, я з нею сам розберуся, можеш іти, – скомандував вожатий. – Кеглю не чіпай.

Для цієї дитини головним авторитетом був Вадим, відповідно, він послухав його, а те, що Діану притискали до землі, йому дивним не здавалося.

– Ненавиджу тебе, – процідила вона в обличчя Вадиму. – Вічно ти все псуєш.

– Це всього лише ігри, – зазначив він. – Я ж не життя тобі поламав.

– А може, цей табір і є моє життя? – востаннє сіпнулася вона.

Вадим перестав знущатися і сліз. Сів поруч, поправив шкарпетки, затягнув шнурки.

– Не вірю. Ти щаслива і за межами табору.

Тут він має рацію. Діана насолоджувалася кожним моментом і вміла цінувати те, що має. Не скаржилася, просто домагалася, і навіть його вічні знущання не псували це літо.

Вадим піднявся і повільно пішов до решти, а на кеглю, через яку все почалося, він не глянув.