Розділ 46

За час, коли діти отримували вдвічі менше контролю, враховуючи додаткову відповідальність вожатих, у четвертому загоні зникла дитина. І найжахливіше, що це був хлопчик, якому тут не подобалося. Він мав проблеми в колективі й благав бабусю забрати його, але та просила онука перетерпіти й спробувати адаптуватися. Він не слухав її й казав, що втече. Тому перший час за ним уважно наглядали, а варто було відволіктися, як він і справді втік.

Директорка, розлючена такою новиною, викликала підлеглих до себе.

– Скільки це буде повторюватися?! – кричала вона. – Що ви за вожаті такі, якщо у вас діти пропадають?! Ви за собою встежити не можете, тоді якого біса ви тут забули? Ось ви, Алісо, розмовляли з Ларисою в робочий час – і що з цього вийшло? Ваша дитина втекла!

Аліса сиділа на стільці, опустивши голову. В очах блищали сльози, губи тремтіли; їй хотілося заридати в голос. Думка про те, що винна її неуважність, поступово зламувала зсередини.

– Хтось забуває правила для вожатих, раджу перечитати, – знущалася Жанна Ігнатіївна, зчепивши руки в замок на спині. – Вам не можна відволікатися, а то ще хтось утече.

– Майте совість, дамочко, – гаркнув Рік. – За своїми дітьми так дивитися будеш, як тут розповідаєш.

– Вам би теж слід було, Рік Едуардович. Згадайте, як самі в такій ситуації опинилися. Один раз назовсім підуть, а ти сядеш!

– Так, циць! – махнула рукою Галина Андріївна. – Потім хоч побийтеся, але зараз... шукайте! Щоб за годину він був на місці! Інакше я вам влаштую!

Вона вискочила з власного кабінету, голосно грюкнувши дверима. Аліса схлипнула, чим привернула увагу кожного.

– Не хвилюйся ти, Алісо, ми його обов'язково знайдемо, – заспокоював Вадим. Долоня затрималася над її плечем, але доторкатися не став.

– Так, – підтримав Рік. – Розділимося і будемо шукати. Ми всі.

– Потрібно, щоб хтось побув з дітьми, – нагадала Діана.

– Є кілька варіантів, – задумався Вадим. – Я розберуся.

За п'ять хвилин вожаті домовилися зустрітися біля цього ж корпусу і вирушати на пошуки. Вадим покликав людину з першого загону, якій довіряв найбільше.

– Що трапилося? – поцікавився Рома.

– Допомога ваша потрібна, – Вадим оглянув вулицю, що занурювалася в сутінки. – В четвертому загоні хлопець зник, наші йдуть шукати. Треба за дітьми доглянути. У тебе точно вийде. Може, хтось іще із загону впорається?

– Інгрід, – не думаючи, видав Рома. – Альбіна. Ну, ще пару осіб.

– Клич. По одному на загін. Можете дітей просто по кімнатах розвести та наглядати.

– Може, з пошуками допомогти? – хвилювався Рома.

– Людей вистачає, ви просто табір не покидайте.

Вадим побіг до інших, а Рома викликав друзів, пояснюючи, що від них вимагається. Ярослава турбувати не став – хоч довіряв другові, але зараз усе має бути тихо і спокійно.

Зниклі діти були не рідкістю. Майже щозміни хтось тікав, але зазвичай знаходився неподалік від табору або протягом години сам повертався. Якщо ж ні, починалася справжня паніка.

Минуло вже понад дві години, був час лягати спати, а вожаті так і не повернулися. Рома писав Вадиму, дізнавався подробиці, але тому нічим було порадувати. З ліхтарями вони продовжували бігати лісом і кричати. У відповідь отримували лише тишу.

Найжахливіше, що телефон хлопчина не брав. Імовірність, що він вирішив пішки дійти до дому, вони відкидали, тому турбувати його бабусю не поспішали – вирішили почекати ще пів години.

Ближче до ночі, коли діти вляглися спати, Альбіна зателефонувала Ярославу і попросила про допомогу. Було ще одне місце, яке вожаті не перевірили, а самій іти страшно. Тому разом вони вирушили в шалаш: з ліхтариком покинули територію табору, пройшли спортивний майданчик, розсунули гілки й опинилися на місці. У наполовину розваленому шалаші на старих ганчірках мирно спав зниклий хлопчик.

Усе виявилося так просто: поки вожаті переривали ліс, приписуючи собі покарання за безвідповідальність, дитина була зовсім поруч.

Ярослав одразу зателефонував Дмитру Олександровичу й пояснив ситуацію. Ще ніколи він не чув такого радісного крику вожатих. У слухавці розрізняв майже всіх; вони сказали, що прибіжать за десять хвилин. Якщо не заблукають.

Альбіна розбудила хлопчика, який представився Вовою. Він неохоче розповів, що посварився з хлопчиною з другого загону і після всіх погроз, вирішив перечекати в шалаші, а потім заснув.

Підлітки привели його назад у кімнату і дочекалися повернення дорослих.

За кілька хвилин вожаті всією юрбою завалилися до нього, почали обіймати зниклого, перевіряти, чи все гаразд, потім вичитувати й говорити, щоб такого більше не повторювалося. Він попросив вибачення і пообіцяв, що це був перший і останній раз.