Розділ 45

Галина Андріївна нагадала, що настав яблучний сезон і саме час збирати врожай. Тож щойно діти розійшлися по кімнатах на обідній сон, вона викликала кілька людей на допомогу.

Діана сама напросилася від їхнього загону, давши можливість Алісі перепочити. Коли погодився Вадим, Вероніка теж почала рватися на збирання яблук, ледь зі штанів не вистрибувала, аби тільки з ним Діану не відпускати.

Сонце сховалося і працювати має бути набагато легше. Переодягнувшись у старий одяг, який можна вимазувати, помічники зібралися біля запасного виходу. Також завбачливо озброїлися відрами та візком. Усі збирають яблука, а хтось возить до їдальні, де кухарка вже готувала банки на варення і ставила каструлю для компоту. Решту плодів ховали в підвал на майбутнє.

Додатковими обов'язками навантажували здебільшого чоловіків, але директорка не змогла відмовити завзяттю Діани допомогти. З ними також пішов Ярослав – мати змусила.

Спочатку збирали яблука в траві, потім – на деревах, з кожним разом підстрибуючи все вище. Коли було не дістати, почалося лазіння по деревах. Діана схопила відерце, розмістила його на гілці та почала зривати яблука. Такі червоні та соковиті, що хотілося вчепитися в плід зубами й більше не допомагати.

Несподівано гілка сіпнулася і відро полетіло на землю. Вона не встигла зловити його – рукою рефлекторно потягнулася в момент, коли воно вже валялося в траві.

Вероніка кинулася збирати яблука, що впали, як на неї звалилася Діана. У польоті вона схопилася за гілку, але це не допомогло уникнути приземлення на вожату.

– Фу, важка! – верещала Вероніка, потираючи спину. – Ти це спеціально?

– Вибач, я мала впасти на красивого хлопця, але...

Вадим, який проходив повз, не втримався від коментаря:

– Можеш ще раз упасти, я якраз буду повз проходити.

– А ти при чому?

– Невдалі в тебе жарти! – заступалася за нього Вероніка, забувши про яблука.

– Зате такі щирі. Не впевнена, що тобі знайоме це слово.

Неподалік від них Ярослав збирав згнилі й непридатні в їжу фрукти та викидав за огорожею, тому що за найбруднішу роботу мати пообіцяла трохи кишенькових грошей.

Коли зібралося кілька відер із яблуками, Вадим почав завантажувати їх у візок і вже готовий був їхати назад у табір, як до нього підійшла Діана.

– Підвезеш? Хочу води набрати.

– На горбу? – запитав він.

– Ні, на візку.

Діана озирнулася і помітила на собі вбивчий погляд Вероніки. Не чекаючи дозволу, вона посунула відерце, інше взяла собі на руки й залізла у візок.

– Поїхали?

Вадим усміхнувся і, схопившись за ручку, покотив стежкою. Їм зустрічалося багато горбів і купин, на деякі з них він, імовірно, навмисно наїжджав, аби її позлити. Але Діані було весело: вона сиділа, піднявши руки до неба, і верещала.

Піднімаючись на гору, їй довелося вилізти і йти поруч. Розмовляти та спілкуватися, як це зазвичай заведено в людей, їй не хотілося, тому прискорилася й одразу побігла до їдальні.

Набрала пару пляшок води, знайшла пластикові стаканчики й вийшла на вулицю.

Вадим до цього моменту встиг розвантажити візок і тепер стояв в очікуванні, поглядаючи на час. Діану здивував той факт, що він не поїхав без неї.

– Їдемо?

– Тобі сподобалося мене катати? – усміхнулася вона.

– Так. Такі американські гірки, ще ти смикаєшся смішно.

Діана пирхнула і залізла у візок, притискаючи до себе порожні відра. Тепер вона змогла розвалитися зручніше: майже лягла, витягнувши ноги. Перший час їхали рівно, немов кришталь везуть, потім Вадима явно підмінили: пропускав купини, наче із зав'язаними очима їде. Діана опустила погляд із дороги на свої стрункі, засмаглі ноги. Їй подобалося, який вигляд вони мають у цих шортах – навіть зловила себе на думці, що Вадим теж на них задивився, тому зовсім забув про дорогу. Лякала й водночас тішила ця думка.