Розділ 44

Діана крутилася біля дзеркала і вже збиралася виходити, як почувся стукіт у двері. Друзі вриваються, не дочекавшись запрошення, отже, це хтось чужий. Глибоко вдихнувши, вона попрямувала до дверей.

На порозі стояв Вадим. Волосся в легкому безладді, рвані на колінах джинси, біла футболка, яка трохи зім’ялася, і шкарпетки з написом "нічний хуліган". Вона мимоволі усміхнулася – хоч щось у цьому світі залишалося незмінним.

Поки вона роздивлялася гостя, він прослизнув повз неї й, опинившись у кімнаті, дістав руки з-за спини.

– Ось, – простягнув згорток, який Діана так довго шукала.

Вона забрала ватман, розгорнула і глянула на картинку. Людей у клітці возять територією величезного зоопарку, де вільно розгулюють тварини. Але нічого не змінилося – його ніхто не зіпсував, і так просто принесли назад.

– Звідки? – здивувалася вона.

– Та яка різниця? – Вадим знизав плечима. – Головне, що повернули.

– Його не ти взяв, – Діана вдивлялася в його очі, благаючи серце не вириватися так сильно. – Ти знаєш, хто це зробив. І мені, звісно ж, не скажеш, бо ви одне одного не здаєте. А мої люди теж такі вірні?

– Не розумію, про що мова.

– Звідки ви дізналися, що ми збиралися малювати?

– Малюванням займався не я, – відрізав він.

– Ви точно зобразили те, що хотіла намалювати я. До дрібниць. Хто вам проговорився?

Байдужість Вадима почала повільно танути, а Діана вперше не бажала відпускати його.

– Що ти хочеш від мене почути? – він почав повільно наближатися. – А якщо я не відповім? Катувати почнеш? А ти серйозно налаштована, ну починай, може, я випадково проговорюся.

Чомусь Вадим вирішив, що таке краще говорити в очі й чим ближче, тим краще. Тільки їй вже не подобалася ініціатива розговорити його. Спочатку здавалося, якщо трохи пофліртувати, оченятами покліпати, з цього щось вийде. Бо не просто так його друзі шиперять їх, а вона не здогадується, з якої причини.

– Обійдуся якось без цього знання.

Її голос став грубішим, а думки – надто суперечливими. Блиск його очей зачаровував, від усмішки на щоках з'являлися ямочки. Діана бачила їх лише вдруге, але секунди було достатньо, щоб запам'ятати надовго.

– Ти можеш іти.

– Точно? – він зробив ще півкроку до неї.

– Точно. Забирайся геть.

Діана говорила швидше, ніж диктував їй мозок, але так буде краще. Може, вона й хотіла, щоб він затримався, тільки собі нізащо не зізнається. Адже вони не знайомі зовсім, їхнє спілкування обмежувалося взаємними знущаннями, і вона не знає його як людину. Хоча була впевнена, що Вадим хороший. Не важливо, як він спілкується з колегами, досить поспостерігати, як він поводиться з дітьми, щоб зрозуміти, що майже кожен із "цих" гідний бути вожатим. Звісно, за винятком Жанни Ігнатіївни й, можливо, Вероніки.

– Гаразд, – Вадим вийшов із будиночка.

Уже за кілька хвилин Діана була в їдальні, сиділа із друзями й неохоче перебирала виделкою макарони. Коли підняла очі на інший столик вожатих, помітила, як Вероніка годує Сніжка котлетою. Опустила на виделці й чекала, поки той догризе. Коли кіт доїв найсмачніше, вона наколола макарони, але так бурхливо розмовляла з Агатою, розмахувала виделкою з їжею, що до рота жодного разу не долетіло. Поколупалася в тарілці та наколола знову. Нудно.

Діана позіхнула й обернулася до столика своїх дітей, розмови яких були набагато захопливішими.

Вони смикали одне одного за волосся з дивним запитанням:

– Боляче? – допитувалася дівчинка зі світлими хвостиками.

– Ні, – відповідала подруга з кудрями.

– Тоді знімай перуку, я знаю, що ти лиса.

Згодом усе повторилося: тепер уже блондинку смикнули за хвостик.

– Боляче? – до її волосся ледь доторкнулися.

– Так! – брехала вона.

– Не правда! Знімай перуку, я знаю, що ти лиса.

Діана похитала головою. З кожною зміною вона дивувалася фантазії дітей дедалі сильніше. Покінчивши з їжею, взяла тарілку і понесла до столів біля кухні, куди потрібно складати брудний посуд.

– Дивись куди йдеш! – верещала Вероніка.

Діана, потопаючи у своїх думках, випадково наступила їй на ногу, а та ледь тарілку не перекинула.

– Так я на тебе і йшла, тут неможливо промахнутися, – усміхнулася Діана.

– На що ти натякаєш? – вона звела брови. – Що я велика?

– Що ти ненормальна.

– Поговоримо, – Вероніка схопила її під лікоть і потягла на кухню.

За поворотом кухарка брязкала посудом – уже готувала вечерю, а до сварок вожатих їй жодного діла не було.

– Якого біса я тобі зробила?! – не витримувала Діана. – Що ти вічно до мене лізеш? Досить! Зупинись!

– Це ти лізеш, куди не треба! – рявкнула вона. – Перша почала!

– Перша? А картини в мене хто вкрав?