Розділ 41

У третього і четвертого загону проводилася гра, схожа на пейнтбол, де учасники мали бігати табором і стріляти в супротивників із пістолетів. Уся зброя вважалася водяною, але також могла заправлятися спеціальною фарбою. В такому разі вони стріляли не далеко – на відстань у пару метрів. Тому до ворога доводилося підходити майже впритул, і бажано не одному. Адже не всі грали чесно: той, хто програв, і був позначений фарбою, міг спробувати вистрілити у відповідь, чого робити не можна, а при свідках у цьому вже не буде сенсу.

Завтра грають молодші загони, де правила будуть елементарними; післязавтра на черзі старші – вже їм доведеться постаратися. Усім учасникам видавали білі футболки, які не шкода вимазувати, і відправляли на поле бою.

Два загони розійшлися невеликою територією, відведеною для гри, і почали стежити. Вожаті теж брали участь: полювали подібно до дітей, але переважно на дорослих супротивників – так буде чесно. Виграє команда, у якій залишилися ті, хто вижив.

Діана бігала зі своїм загоном, підстраховувала і щось вишукувала, Аліса відокремилася, коли кинулася в погоню з натовпом хлопців. Їх більше не було чути, тож Діана вирішила повернутися до своєї тактики й діяти тихо. Сховалася за будиночком і побачила Вадима, що робив перебіжки в пошуках притулку. Він рухався в бік Діани, отже, є шанс застрелити його і втекти, бо кидатися навздогін він не має права.

Діана причаїлася і виставила руку з пістолетом. Серце калатало, тіло тремтіло – так воно реагувало на кожну їхню зустріч. Знало, що цей хлопець знову все зіпсує. Він не вміє грати чесно і зробить усе, аби нашкодити.

Спочатку Діана помітила пістолет, що цілився на неї, потім з-за кута вийшов і Вадим. Весь цей час він знав, що на нього чекають; міг утекти, натомість прийшов познущатися. Невже думав, що йому вдасться вистрілити першим?

Вони стояли за пару метрів зі зброєю, спрямованою один на одного, і не кліпали. Це може коштувати життя.

– Ми вистрілимо одночасно, – Вадим озвучив те, що Діана і так розуміла. – Не вигідно, скажи?

Вона кивнула, не відриваючи від нього очей.

– Пропоную мирно розійтися, – говорив він. – Уявімо, що ми не бачилися.

– Згодна, – недовірливо промовила Діана.

Вона перша зрушила з місця. Не опускаючи руку з пістолетом, зробила кілька кроків назад і завернула за кут. Тоді ж полегшено видихнула й опустила зброю. Вирішила повернутися в центр, де має перебувати її загін.

Далеко піти не встигла, бо позаду почула швидкі кроки та фарбу, що прилетіла їй у спину. Цей постріл був болючішим за кулі...

– Даремно ти мені довіряєш, – холодно підкреслив Вадим. – Правда думала, я дозволю тобі піти?

Діана дивилася на хлопця, який стояв за метр від неї, і розуміла, що він довіряє їй, тому не втік. Вона могла вистрілити у відповідь, а потім сказати, що вбила його першою. Їй би повірили, але вона цього не зробить, бо грає чесно. Того ж чекала від нього. Але йому це слово незнайоме.

– Ти маєш рацію, це вже мої проблеми, – Діана знизала плечима, не показуючи образи. – Не виправдав моїх надій, от і все.

– Шукаєш у мене совість? – усміхнувся він. – Її немає.

– Я знаю.

Вадим так само стояв навпроти, немов очікуючи пострілу, але Діані це настільки набридло, що вона просто зробила крок убік, даючи йому пройти. По його очах розуміла, що він хотів іншого: нехай його штовхнуть, накричать або розстріляють з іграшкового пістолета, але ніяк не байдужість. Це зачіпало набагато сильніше.

Вадим сам підійшов до неї. Узяв пістолет у її руках і приставив до своєї білої футболки. Діана відчувала його теплі долоні на своїх і те, як її пальцями він натиснув на курок. Вистрілив прямо в серце.

З червоним слідом на футболці він розвернувся і пішов до головної площі, де збиралися ті, хто програв. Діана дивилася йому в слід, дивуючись такій поведінці. Вадиму не потрібна була перемога – він наздогнав її, щоб позлити. А може, своєю образою вона достукалася до нього, що мало ймовірно. Проте вони зіграли по-чесному, як повинно було бути від початку: вистрілити одночасно і повернутися переможеними.