Розділ 40

На тихій годині половина першого загону зібралася в кімнаті Ярослава, де проходила гра в покер. Поки чотирьох хлопців поглинав азарт, дівчата тихо розмовляли, зрідка поглядаючи на карти.

Ярослав, Рома та їхні сусіди по кімнаті Захар і Гордій сиділи за столом, готували імпровізовані фішки, вирізані з паперу, і розкидали карти. Гра була на гроші, хоч і невеликі, але інтересу додавало.

У дальній частині кімнати сиділа Інгрід з Аріною. Вони заплітали одна одній косички та вслухалися в емоційні суперечки гравців у перервах між іграми. В іншому ж обличчя хлопців були немов із воску – без жодної емоції. Так прикидатися і не реагувати на карти потрібно ще вміти.

Альбіна з двома подругами розташувалися на ліжку, найближчому до столу, і стежили за грою, але карти їм не показували, щоб своїм випадковим кліпанням дівчата нікому не допомогли.

Ярославу з самого початку не щастило і через кілька ігор він програв останню готівку, хоча до цього вірив, що зможе перемогти. Просити гроші в матері стало соромно, а по-іншому тут не заробити.

– Давайте останню гру, – благав він. – Я відіграюся! Точно відіграюся! Ну, хлопці!

– Що на кін ставиш? – скептично запитав Гордій, оголивши в усмішці злегка криві зуби. – Телефон не приймається.

– Звісно, не приймається, там на пару сотень ігор.

– Саме так, думай далі, – насміхався Рома.

– Може, в борг? – Ярик стиснув губи.

– У борг ти будеш в магазині брати, а тут крутяться реальні бабки, – Захар поправляв козирок кепки.

Ярослав розчаровано обернувся:

– Дівчата, позичте грошей, – жартома просив він.

Звісно ж, усі відмовили. Не вистачало ще, щоб він чужі гроші програв, а він би, безсумнівно, це зробив. Потім довелося б у мами просити й правду розповідати. Мабуть, головним недоліком Ярослава був зайвий азарт. Намагався не захоплюватися, взагалі не брати участі, але якщо починав, то насилу зупинявся. Сподіваючись відіграти програне, він міг спустити все.

– Я розорений, – він виставив долоні до стелі, підняв голову і театрально завив.

– Я краще потім позичу тобі гроші, – заспокоювала його Альбіна.

– Тоді пропоную іншу ставку, – Ярослав піднявся і повільно пройшовся кімнатою.

Присутні стежили за його кроками, а потім він зупинився біля Інгрід. Вона застигла, лякаючись від зайвої уваги.

– Нумо підемо, – він узяв її за руку.

Інгрід встала з ліжка, поправляючи спідницю. Відкинула руді косички назад, глянула на хлопців, що сиділи за столом і ледь дірку в ній не пропалювали.

– Ти чого? – вона сіпнулася, відчувши руку Ярослава на талії.

– Пам'ятаєш ти була моєю боржницею? – Ярослав смикнув бровами. – Ставлю на кін тебе.

– Це ж ненормально, – Інгрід важко ковтнула.

– Та не хвилюйся, нічого вони тобі не зроблять. Ну виконаєш бажання того, хто переможе. Разок в магазин зганяєш.

– Я б таку в магазин не послав, – підморгнув їй Гордій і почав тасувати карти.

– Так, хлопці, давайте в межах пристойного, – попередив Ярослав. – Сподіваюся, цього разу я виграю.

Ярослав сів за стіл і Інгрід поруч посадив. Було незручно, але вона не чинила опору – все не могла від шоку відійти.

– Граємо далі? – вискалився Гордій.

– Так, – Рома вихопив карти з його рук і почав перемішувати. Довго й ретельно.

Почалася чергова гра. Хлопці витягали карти, розкривалися та переглядалися, потім стали зображати різні гримаси, намагаючись заплутати супротивників ще сильніше.

Тепер Інгрід уважніше за всіх стежила за грою, бачила карти Ярослава і, здається, починала розуміти правила. Як же вона мріяла, щоб він виграв і повернув свої гроші, а їй не довелося бути чиєюсь іграшкою. Бо така ставка припала до душі всім: хлопці зі шкіри лізли, щоб виграти.

Інгрід уже не знала, що на неї чекає далі й що загадають ці хлопці – нічого хорошого, судячи з їхніх облич. До цього моменту вона могла довіряти тільки Ярославу, він би не дав її в образу... Але програв у карти. Ромі.

Поки інші гравці улюлюкали та схвально шепотілися, Рома був максимально спокійний і не намагався радіти призу. Збирав карти, не підіймаючи очей.

– А ти молодець, – плеснув у долоні Ярослав. – Така проста перемога. Граємо ще?

– Ні, набридло, – грубо кинув Рома. – Можете йти. А тебе я залишу, – він схопив Інгрід за руку.

Вона зупинилася поруч із ним. За гучним серцебиттям і тривожністю перестала слухати подальші розмови.

– Чуваче, ти чого? – насупився Ярослав. – Ми ж не дограли, а я не виграв.

– І не виграєш, – нагадав Рома. – Я тут ніби як твою ставку забрав. Ось і прошу, залишити нас ненадовго наодинці.

Усі попленталися до дверей, і тільки Ярик не зрушив із місця.

– Ти ж не...

– Думай, що на кін ставиш, – Рома повільно зібрав карти й почав перетасовувати. – Та нічого я їй не зроблю. Можеш іти.