Розділ 33

Після полудня деякі загони, як зазвичай, збиралися біля сцени та співали пісні під баян Валери. Поки не всі прийшли, у вожатих була можливість попліткувати. Бачилися вони не часто, тому раділи кожній зустрічі.

Христина перестала слухати дискусії колег – їй спокою не давала вчорашня гра в ярмарок. Вона дійшла висновку, що такі ігри не потрібні дітям, бо декого вони змушують сумніватися в собі. Це показує, що насправді важливо в житті. Хтось зрозуміє, хтось розчарується. Христина поспішила висловитися про це в колі друзів.

– Знаєте, що я зрозуміла: важливіше не знання, а авторитет. Ти можеш знати все на світі, але який у цьому сенс, якщо ти не можеш правильно себе подати? Якщо ти не подобаєшся людині.

– Це ти про вчорашню гру? – перепитав Діма.

– Типу того, а ще в людей спрацьовує стадний інстинкт і вони повторюються. Нам усю школу казали, наскільки важливими є завдання із зірочкою в кожному предметі, жоден із яких я вже згадати не можу. Але вони не навчили нас елементарних речей, які допоможуть вижити: як знайти роботу, як писати резюме, спілкуватися з людьми й головне – як любити та приймати себе. До біса ті знання з математики, якщо підліток не вірить у власні сили!

Ці слова не стосувалися когось з учорашньої гри – просто накипіло.

– Математика – це, щоб мізки працювали, – з-за повороту вийшов Рік. – А не як у декого.

Христина розгубилася, адже вона й гадки не мала, що весь цей час їхня зграя стояла з кутом і чула зайве.

– Я так розумію, тобі вона не допомогла, – Христина задумливо потерла підборіддя.

– Свого здалеку бачиш? – вискалився Рік, зиркаючи на дітей, що влаштовували свої бесіди й на вожатих не звертали ніякої уваги. Їм узагалі не цікаві розмови дорослих – надто нудно.

– Ну, звісно. Тобі там забили мізки дурницями всякими, а на нормальні речі звивин не вистачило, – на деяких словах вона понижувала голос.

– Думай, як хочеш, – він підійшов, і відстані між ними залишався всього метр. – Школа вчить виживати в суспільстві, але тебе ця навичка стороною обійшла.

Щось було в його словах. Наступні пів години, які діти співали й плескали в долоні, Христина сиділа в кінці лавки й розмірковувала. Рік вміє зачепити... Але ж у вчорашній ситуації вона побачила себе: всю школу ховалася, і рот боялася відкрити. Не отримувала ні підтримки, ні поваги з боку однокласників. Вона просто була ніким. Намагалася ставитися до всіх добре, а про себе забувала. Потім найгрубіші й найжорстокіші дівчата школи, які билися й обзивалися, вважалися богинями класу. Вони не боялися образити когось, робили, що хочуть, і з ними мріяв дружити кожен. Ймовірно, чогось у цьому житті Христина зрозуміти так і не змогла.

Коли захід закінчився, Діма повів дітей у кімнати, а Христина відійшла в найспокійніше місце табору, щоб заспокоїти нерви. Вмостилася під парканом, відразу за територією табору, й глянула вниз, куди завжди так боялася скотитися. Вона взагалі по життю на дно скочується, обрив – не найстрашніше. Чим більше Христина думала, тим сильніше тонула в депресії. Але ж пообіцяла собі, що зовсім скоро все мине, бо, працюючи з дітьми, навіть для істерик доводиться окремо час ледь не до хвилини вираховувати.

Похитуючись, Христина сиділа навпочіпки й навіювала собі, що вона впевнена, щаслива людина і жодні слова Ріка її не зачеплять. Було б так просто. Правда про самого себе найболючіше б'є – нікуди від неї не дітися.

Через кілька хвилин із-за залізного паркану вийшла Аліса.

– Я тебе шукала, – вона присіла поруч. – Ти так швидко пішла. Все гаразд?

– Звісно, все чудово. Особливо те, що він має рацію, – видихнула Христина. – Мені двадцять сім років, молодість проходить, а я так нічого і не досягла. Я не знаю, ким я хочу бути, чим займатися по життю. Бігаю з однієї роботи на іншу, ніякого стажу, ніякого бажання розвиватися.

Аліса взяла подругу за руку.

– Це нормально, не знати, чого ти хочеш від життя.

– Коли тобі дев'ятнадцять, Алісо, ти можеш так говорити. Я на вісім років старша.

– Я просто хотіла сказати, що всьому свій час, – вона підвищила голос. – Ти ж щаслива? Ось це головне. І начхати, якщо ти чогось не зробила і не досягла.

– Ти ж у нас майбутній психолог, не можеш думати інакше, – схлипнула Христина, прибравши з заплаканого обличчя пасмо чорного волосся. – А взагалі в перервах між щастям мене накривають депресії. І ця людина працює з дітьми. Сподіваюся, мій стан не передається повітряно-крапельним шляхом.

– Ти вміло прикидаєшся, тож не передається, – Аліса опустила очі й сіла зручніше, так само притулившись спиною до холодного паркану. – А психолог з мене ніякий: за пару років навчання я встигла зненавидіти все, що пов'язано з моєю майбутньою професією. Я ненавиджу розв'язувати проблеми інших, я просто хотіла розібратися в собі, бо думала, що зможу це зробити, здобувши освіту психолога, а ні – мені самій потрібен психолог. І тобі не обов'язково виправдовувати чиїсь очікування. Не дивись на життя інших, живи у своєму. Роби, що хочеш, і тебе ніхто за це не засудить.

– Засудить, і ти, напевно, здогадуєшся за що, – Христина покрутила в руках телефон. – Я пам'ятаю той погляд. Ти бачила переписку.

– Бачила, – зізналася Аліса.